— Я не скажу, товариші, що розстрілів немає. Ми розстрілювали і розстрілюватимемо ворогів радянської влади, всіх, хто здумає нав'язувати нам поміщицьку владу. Не для цього ми скинули царя, кінчили війну з Німеччиною, розкріпачили народ. Що вам дала війна з Німеччиною? Тисячі вбитих козаків, сиріт, удів, розор...
— Правильно!
— Це ти правильно кажеш!
—... Ми — за те, щоб війни не було, — провадив Штокман. — Ми за братство народів! А за царської влади для поміщиків і капіталістів завойовували вашими роками землі, щоб збагачувались на цьому ті ж таки поміщики та фабриканти. От у вас під боком був поміщик Лиетницький. Його дід одержав за участь у війні вісімсот дванадцятого року чотири тисячі десятин землі! А що ваші діди дістали ? Вони голови клали на німецькій землі! Вони кров'ю її поливали!
Майдан загув. Гуд почав притихати, а потім відразу знявся ревом...
— Правильно — о — о !..
Штокман малахаям осушив піт на лисіючому чолі, на-пруджуючи голос, кричав:
онуватимемо її, землю, щоб усі старі бур'яни,
— Всіх, хто підносить на робітничо-селянську владу озброєну руку, ми винищимо! Ваші хутірські козаки, розстріляні по вироку ревтрибуналу, були нашими ворогами. Ви всі це знайте. Але з вами, трудівниками, з тими, хто співчував нам, ми будемо йти разом, як воли на ріллі, плече-в-плече. Дружно оратимемо землю для нового життя й бор
ворогів наших, викинути з ріллі! Щоб н€ пустили вони знову коріння! Щоб не заглушили росту нового життя!
Штокман зрозумів із стриманого гомону, по пожвавілих обличчях, що ворухнув промовою козацькі серця. Він не помилився: почалась розмова від душі.
— Йосипе Давидовичу! Добре ми тебе значмо, як ти проживав у нас колись, ти нам неначе свій ото... З'ясуй правильно, не бійся нас, чого вона, ота влада ваша, з нас хоче? Ми, звісно, за,неї сгоїмо, сини наші фронти кинули, але ми—темні люди, ніяк ми не розберемося в ній...
Довго й незрозуміло говорив старий Грязнов, ходив коло та навколо, кидав виверткі лисячі петлі слів, видимо бою-чись проговоритись.
Косорукий Олекса Шаміль не стерпів.
— Можна сказати?
— Бузуй! — дозволив Іван Олексійович, схвильований розмовою.
— Товаришу Штокман, ти мені наперед скажи: можу я балакати так, як хочу?
— Каяш.
— А не заарештуйте мене?
Штокмац посміхнувся, мовчки махнув рукою.
— Тільки цур — не сердитись! Я від простого розуму: як умію, так і заверну?
Ззаду за порожній рукав олексиного чекменька смикав брат Мартин, злякано шепотів:
— Кинь, шалаво! Кинь, не балакай, а то вони тебе враз на цугундер. Попадеш на книжку, Олексо!
Але косорукий відмахнувся від нього; тіпаючи скаліче-ною щекою, моргаючи, став обличчям до майдану.
— Панове козаки! Я скажу, а ви розсудіть нас, чи правильно я поведу мову, чи може заблужусь. — Він по військовому крутнувся на закаблуках, повернувся до Щгок-мана, хитро заблимав прижмурою — оком. — Я так розумію; неправду казати, так на правду. Рубонути, так вже з плеча, і я зараз скажу, що ми всі, козаки, думаймо і за що ми на комуністів кривдимось... Ось ти, товаришу, розповідав, що супроти хліборобів — козаків ви не йдете, которі вам не вороги. Ви проти багатих, за бідних ніби. Ну, скажи, правильно розстріляли хуторян наших? За Коршунова балакати не буду, — він отаманував, ввесь вік на чужому горбі катався, а ось Авдійовича Бреха завіщо? Кашуліна Матвія? Богатирьова? Майданникова ? А Корольова? Вони такі ж самісінькі, як і ми, темні, прості, неплутані. Вчили їх за чепіги держатись, а не за книжку. Дехто з них і грамоти не тямлять. Аз, буки, — ось і вся їхня вченість. А якщо ці люди бовкнули щось лихого, то хіба за це на мушку їх треба брати?
Олекса перевів дух, рвонувсь уперед. На грудях у нього затіпавсь порожній рукав чекменя, рот скривило набік:
— Ви забрали їх, хто здуру набрехав, стратили, а ось купців не займайте! Купці грошвою у вас життя свод відкупили ! А нам і відкупитись нема чим, ми ввесь вік у землі кол)падмось, а круглий карбованець повз нас котиться. Вони, яких розстріляли, може, і останнього вола з двора зігнали 6, аби лиш життя їм зоставили, але з них контрибуцію не вимагали. їх взяли та й повідтинали їм голови. А ми ж усі знадмо, що коїться у Вешках. Там купці, попи — всі цілісіщда. І в Каргинах, диви, цілі. Ми
чу§мо, що навкруги діються. Гарна слава лежить, а не" слава по світі біжить!
— Правильно ! — одинокий крик ззаду.
Гомін спухг затопив слова Олекси, але той перегодив і, не звертаючи увагу на піднесену руку Штокмана, продовжував вигукувати:
— І ми зрозуміли, що, може, радянська влада і гарна, але комуністи, які на посадах позасідали, завзялись нас у ложці води втопити! Вони нам солять за дев'ятсот п'ятий рік, ми ці слова чули від червоних солдатів. І ми так проміж себе міркуймо: хочуть нас комуністи геть винищити, перевести впень. Щоб і духу козачого на Дону не було. Ось тобі моя мова! Я зараз, як п'яний: що на думці, те й на язиці. А п'яні ми всі від гарного життя, від кривди, що запеклась проти вас, проти комуністів!
Олекса пірнув у гущу кожухів, і над майданом надовго простерлась розгублена тиша.
Штокман заговорив, але його перебили вигуком із задніх лав;
— Правда! Нарікають козаки! Ви послухайте, які пісні
зараз на хуторах склали. Словом не всякий наважиться
А склали таку, "яблучко" :
сказати, а в піснях співають, з пісні — що вимагати
Самовар кипить, риба смажиться,
А кадети прийдуть — будем скаржиться!
— Значить з на що скаржитись!
Хтось недоречно засміявся. Натовп колихнувсь. Шепіт, балачки...
Штокман люто насунув малахай і, витягши з кишені список, колись написаний Кошовим, крикнув:
— Ні, неправда! Нема чого нарікати тим, хто за революцію. Ось за що розстріляли ваших хуторян, ворогів радянської влади. Слухайте! — і він виразно, з паузами став читати:
список
заарештованих ворогів радянської влади, припроваджуваних в розпорядження слідчої комісії при ревтрибуналі 15 Інзенської дивізії
№№
по
черзі
Прізвище, ім'я, по батькові
За
що заарештований
Примітка
1
2
З
*
5
6
7
8 9
10
Коршунов Мирон Гри горович.
С і н і л і н Іван Авдійо-вич.
К а ш у л і н Матвій
Іванович
Майданников Семен Гаврилович
М е л е х о в Пантелей Прокопович