— Та я не жалію, що ти! — Іван Олексійович замахав руками. — Я боюсь, якби інші від нас не відсахнулись.
Штокман, що до цього з позірним спокоєм потирав долонею вкриті сивуватим волоссям груди, спалахнув, з силою схопив Івана Олексійовича за комір гімнастерки і, притягаючи його до себе, вже не казав, а хрипів, тамуючи кашель:
— Не відсахнуться, якщо втлумачити їм нашу класову правду! Трудовим козакам тільки з нами по дорозі, а не 3 куркульнею! Ах ти, мать твою!.. Та куркулі ж їхнею працею! їхнім живуть! Жиріють!.. Ех ти, шляпа! Розмагнітився ! Душок у тебе ... Я за тебе візьмусь!.. Отакий... лобуряка! Робочий хлопець, а слини інтелігентські... Як якийсь поганенький есерчик! Ти гляди мені, Іване!
Випустив комір гімнастерки, ледве посміхнувсь, похитав головою і, закуривши, ковтнув димку, вже спокійніше закінчив :
— Якщо в окрузі не взяти найактивніших ворогів, — буде повстання. Якщо своєчасно зараз ізолювати їх,-— повстання може не бути. Для цього не обов'язково всіх
розстрілювати. Знищити треба тільки запеклих, а інших— ну, хочби випроводити вглиб Росії. Але взагалі з ворогами нема чого панькатись ! "Революцію в рукавичках не роблять"—казав Ленін. Чи була потреба розстрілювати в даному разі людей? Я гадаю — так. Може, не всіх, але Коршунова, наприклад, ні для чого виправляти. Це ясно. А от Мелехов, хоч і тимчасово, а вислизнув. Іменно його треба взяти в діло. Він найнебезпечніший від усіх інших, разом узятих. Ти це врахуй. Та розмова, яку він вів з тобою у виконкомі, — розмова завтрашнього ворога. Взагалі ж переживати тут нема чого. На фронтах гинуть найкращі сили робітничого класу. Гинуть тисячами. Про них — наша печаль, а не про тих, хто вбивад їх або жде нагоди, щоб ударити в спину. Або вони нас, або ми їх ! Третього не треба. Такечки, серденько Олексійовичу!
XXIII
г
Петро тількищо поклав скотині і увійшов до хати, вибираючи з плетених рукавиць сінні остюки. Зараз же брязнула клямка в сінцях.
Запнута чорною килимовою хусткою Луківна переступила поріг. Дрібно ступаючи, не поздоровкавшись, вона протюпала до Наталі, що стояла біля куховної лави, і впала перед нею навколюшки.
— Мамуню! Любонько! Чого ви V — не своїм голосом скрикнула Наталя, спитуючись підійняти обважніле тіло матері.
Замість відповіді Луківна стукнулась головою об долівку, глухо, надірвано заголосила по мертвому:
— І рід-не-сень-кий ти мі-і-ій! І на кого ж ти нас... поки — и — нув!..
Жінки так дружно заревли, так завищала дітвора, що Петро, вхопивши з печурки кисет, стрімголов вилетів у сінці. Він уже догадався, в чім справа. Постояв, покурив на г&нку. В хаті замовкли рев диві голоси, і Петро,
несучи на спині неприємний мороз, увійшов до кухні. Лу-ківна, не відриваючи від обличчя мокру, хоч викрути, хустку, тужила:
— Розстріляли нашого Мирона Григоровича!.. Нема в живих сокола!.. Зостались ми сиротами!.. Нас тепера і кури загребуть!.. — І знову перейшла на вовчий голос:— Склепились його віченьки !.. не видати їм світу білого!..
Дарка відпоювала зомлілу Наталю водою, Іллівна завіскою сушила щоки. З горниці, де відлежувався хорий Пантелей Прокопович, чувся кашель та скреготливий стогін.
— Ради господа Христа, свате! Ради создателя, ріднесенький, з'їздь ти до Вешок, привези ти нам його хоч мертвого! — Луківна хапала руки Петра, очманіло притискала їх до грудей. — Привези його... Ох, царице милостива! Ох, не хочу я, щоб він там згнив непохований!
— Що ти, що ти, свахо! — як від зачумленої, відступав від неї Петро. — Чи мислима річ — добути його ? Мені своє життя дорожче! Де ж я його там знайду ?
— Не відмов, Петрусю! Ради Христа! Ради Христа!
Петро зжував вуси, і кінець-кінцем згодився. Вирішив
заїхати у Вешенській до знайомого козака і за допомогою його спробувати виручити труп Мирона Григоровича. Виїхав він проти ночі. На хуторі засвітились вогні, і в кожному курені вже гула новина: "Козаків розстріляли".
Спинився Петро біля нової церкви у батькового полчанина, попрохав його допомогти викопати труп свата. Той охоче погодився.
— Ходімо. Знаю, де це місце. їх неглибоко закопують. Тільки як його знайдеш? Там же він не один. Вчора дванадцятеро катів розстріляли, які страчували наших за кадетської влади. Тільки умова: потім поставиш сулію самогону ? Гаразд?
Опівночі, захопивши лопати й ручні, для виробу кізяку, носилки, вони пішли краєм станиці через кладовище до сосон біля яких виконувано вироки. Схоплювався сніжок. Шелюга, запушена інеєм, хрускала під ногами. Петро при-
слухавсь до кожного Звуку і кляв у душі свою подорож, Луківну і навіть покійного свата. Біля першого кварталу соснового молодняку, за високим піщаним буруном, козак спинивсь:
— Десь тут, поблизу. ..
Пройшли ще кроків із сто. ЗгРая станичних собак подалась від них, виючи й гавкаючи. Петро кинув носилки, хрипко шепнув:
— Ходімо назад ! Ну його к гребеній матері І Не один біс, де йому лежати? Ох, зв'язався я... Ублагала нечиста сила.
— Чого ж ти забоявся ? Ходімо ! — посміювався козак.
Дійшли. Біля розлогого застарілого куща червоної ше-
люжини сніг був щільно утоптаний, змішаний з піском. Від нього променями розходились людські сліди та низана мережка собачих.
. .. Петро по рудуватій бороді пізнав Мирона Григоровича. Він витяг свата за пояс, звалив тулуб на носилки. Козак, покашлюючи, закидав яму; приладжуючись до ручок носилок, незадоволено бурмотів: — Треба б під'їхати саньми до сосон. Ото дурні ми! В ньому, в кабані, добрих п'ять пудів. А снігом стрямко йти.
Петро розсунув покійникові ноги, що відходили свод, взявся за поручні.
До світанку він пиячив у курені в козака. Мирон Григорович, закутаний в запону, дожидавсь на санях. Коня, сп'яну, прив'язав Петро до цих же саней, і той ввесь час стояв, якомога витягнувши на недоуздку голову, схропуючи, щулячи вуха. До сіна так і не доторкнувся, чуючи покійника.
Ледве посірів схід, Петро вже був на хуторі. Він їхав луками, гнав без передиху. Ззаду вибивала дрібушки по днищі голова Мирона Григоровича. Петро разів зо два спинявся, тикав під голову йому мочулисте лучне сіно. Привіз він свата прямо додому. Мертвому господареві відчинила ворота улюблена дочка Грипашка і кинулась від