ХУ
Рішення не відступати знов повернула в очах Пантелея Прокоповича силу й значеність речам.
Увечері вийшов він порати скотину і, вже не вагаючись насмикав сіна з гіршого прикидка. У темній загороді довго
З усіх боків оглядав корову, задоволено думаючи: "Починав, дуже товста. Чи не двійню господь дасть?" Все йому знову стало рідним, близьким; все, від чого він уже в думці відкинувсь, набуло колишньої значності й ваги. Він уже встиг за коро'ку надвечірню годину і Докійку вилаяти за те, що полову розсипала біля кошари та не видовбала криги З корита, і заробити лаз, що пробив у тині кнур Степана Астахова. До речі спитався в Оксани, що вискочила зачинити віконниці, про Степана: "чи дума§ їхати у відступ" ? Оксана, кутаючись хусткою, співучо казала:
— Ні, ні, де вже йому їхати! Лежить зараз на печі, мовби пропасниця його трусить... Лоб гарячий, і на нутро жаліються. Захворів Стьопа. Не поїде...
— І наші теж І ми, тобто, не поїдемо. Чума його знад, на краще воно чи ні...
Смеркало. За Доном, за сірою пропастю лісу, в зеленкуватій глибині гаряче горіла Полярна зоря. Край неба на сході крив багрянець. Бралася заграва. На розлогих рогах осокора стирчав зрізаний окраєць місяця. На снігу змикались невиразні тіні. Темніли замети. Було так тихо, що Пантелей Прокопович чув, як на Доні, біля ополонки хтось,* певне, Анікушка, довбав кригу плішнею. Крижинки бризкали й бились, скляно видзвонюючи, та в загороді розміряно хрумкали сіном бики.
У кухні засвітило світло. В просвіті вікна майнула Наталя. Пантелея Прокоповича потягло до тепла. Він застав усіх домашніх при купі. Докійка допіру прийшла від Хри-стониної жінки. Випорожняла миску з закваскою, і, боячись, щоб не перебили, бува, похапцем розповідала новини.
У горниці Григорій вимастив гвинтівку, наган, шаблю; Загорнув у рушник бінокль, покликав Петра.
— Ти сво§ прибрав? Неси.Треба заховати.
— А що, як боронитись доведеться ?
— Мовчав би вже! — посміхнувся Григорій. —Гляди, а то знайдуть — на матню на воротях повісять.
Вони вийши на двір. Зброю, невідомо чому, заховали
нарізно. Але новенький чорний наган Григорій запхав у горниці під подушку.
Ледве повечеряли і, в'яло розмовляючи, почали лагодитись спати, — надворі хрипасто загавкав ланцюговий пес, кидаючись на прив'язі, хрипучи в тісному нашийнику. Старий вийшов подивитись, повернувся з кимсь, по брови закутаним башликом. Чоловік при повному бойовому, туго стягнутий білим ременем, увійшовши перехристився; з рота, обведеного намороззю, схожого набілу літеру "О", забухала пара.
— Певне, не пізнайте мене?
— Та це ж сват Макар! — скрикнула Дарка.
І тут тільки Петро і всі інші пізнали далекого родича Макара Ногайцева, — козака з хутора Сінгіна,— відомого на ввесь округ надзвичайного співуна й п'яницю.
— Яким тебе лихом занесло ? — посміхався Петро, але З місця не встав.
Ногайцев, зідравши з вусів, покидав до порога бурульки потупав ногами у величезних, підшитих шкірою валянцях, не хапаючись почав роздягатись.
— Самому, здасться, нудно їхати у відступ, — дай но, думаю, заїду по сватів. Чутку мав, що обидва ви вдома. Заїду, кажу старій, по Мелехових, все веселіше буде,-
Він відніс гвинтівку й поставив біля печі, поруч з рогачами, викликавши в жінок усмішки й сміх. Ладівницю засунув у закапелюк, а шаблю й нагайку почесно поклав на ліжко. І цього разу Макар пахучо дихав самогоном, великі, банькаті очі димились п'яним хмелем, у мокрому ковтуні бороди білів рівний набір блакитнуватих, як дін-ські скойки, зубів.
— З Сінгіних хіба не відступають козаки?— спитав Григорій, простягаючи вишиваний бісером кисет.
Гість кисет відсторонив рукою.
— Не займаюсь тютюнцем... Козаки, кажеш ? Хто поїхав, а хто нірку шукад, де б заховатись. Ви ж поїдете?
— Не поїдуть наші козаки. Ти вже ото не мани їх! — Злякалась Іллівна.
т
— Невже зостаєтесь? Аж не вірю! СІвате Ґригорію, чй правда ? Життям важи ге, братці 1
— Що буде. .. — зітхнув Петро і, враз, обхоплений вогневим рум'янцем, спитався:— Григорію! Ти як? Не роздумав? Може* поїдемо?
— Ні вже.
Тютюновий дим обгорнув Григорія і довго гойдавсь над кучерявим смоляним чубом.
— Коня твого батько прибирає ? — не до речі спитав Петро.
Тиша захрясла надовго. Тільки прядка під ногою Докійки чмелем дзижчала, навіваючи дрімоту.
Ногайцев просидів до світанку, все умовляючи братів їхати за Дінець. За ніч Петро двічі без шапки вибігав сідлати коня і обидва рази йшов розсідлувати, пронизуваний погрозливими дарчиними очима.
Зайнялось на світ, і гість почав збиратись. Вже вдягнений, тримаючись за клямку на дверях, він значуще покашляв, сказав з притаєною загрозою:
— Може воно й на краще, а тільки схаменетесь ви опісля. Доведеться нам вернутися звідти, — ми пригадаємо, которі червоним на Дін ворота відчиняли, зоставались їм служити...
Вранці буйний висипав сніг. Вийшовши на подвір'я, Григорій побачив, як зза Дону на переїзд вивалилась, чорніючи, купа людей. Восьмеро коней тягли щось, чувся говір, понуки, матірна лайка. Крізь заметіль, як у тумані, маячили сиві силуети людей та коней. Григорій З четверної запряжки вгадав: "Батарея . .. Невже червоні?" Від цієї думки кинулось серце, але поміркувавши, він Заспокоїв себе.
Розсмиканий натовп наближавсь до хутора, далеко обійшовши чорний, роззявлений у небо зів пролизини. Але на виїзді передня гармата, заломившись на підмитому в березі льодку, впали на одне колесо. Вітер доніс крик їздових, хрускіт кришеного льоду та хапливий з оповзом
перестуіі когіячих копит. Ґригорій пройшов до загОроди, обережно визирнув. На шинелях вершників розгледів затрушені снігом погони, з обличчя пізнав козаків.
Хвилин за п'ять у ворота в'їхав на рослому широко-крупному коні підстаркуватий вахмістр. Він зліз біля ганку, чумбур прив'язав по поруччя, пішов до хати.
— Хто тут господар? — спитався він, привітавшись.
— Я,— відказав Пантелей Прокопович, злякано ждучи наступного питання: "А чому ваші козаки вдома?"
Але вахмістр кулаком розправив білі від снігу, закручені й довгі, як аксельбанти, вуса, попрохав:
— Станичники! Допоможіть ради Христа виручити гармату ! Завалилась у березі по самісінькі вісі... Може, бичівки є? Це який хутір? Заблудили ми. Нам би до (уланської станиці треба, але таке закуріло, — світу не видно. Малшрут ми загубили, а тут червоні ось-ось хвоста притиснуть.