Служив Кошовий справно. Видно? чутка про його запопадливість дійшла до станичного отамана, і в перших числах серпня доглядач дістав наказ відрядити Кошового в розпорядження станичної управи.
Михась зібрався за два киви, здав казенну екіпіровку, того ж дня надвечір виїхав додому. Кобилку свою підгонив раз-у-раз. Навзаходи сонця вибрався вже за Кар-гін, і там, на гребені, наздогнав підводу, що їхала в напрямку до Вешенської.
Візник-українець поганяв упарених ситих коней. В задку ресорних дрожок напівлежав ставний широкоплечий чоловік у сурдуті міського крою та зсунутому на потилицю сірому фетровому капелюсі. Якийсь час Михась їхав позаду, поглядаючи на вислі плечі чоловіка в капелюсі, що здрігались від поштовхів, на білу закурену смужку комірця. У пасажира в ногах лежав жовтий саквояж та торба, прикрита згорнутим пальто. Нюх Михасеві гостро лоскотав незнайомий запах сигари. "Чин якийсь їде до станиці"—подумав Михась, рівняючи кобилу з дрожками. Він скоса глянув під криси капелюха і напівроззявив рота, почуваючи, як від страху й великого подиву спину йому швиденько всипав мурашва: Степан Астахов напівлежав на дрсжках, нетерплячо жуючи чорний окрайчик сигари, мружачи лихі, світлі очі. Не вірячи собі, Михась ще раз оглянув знайому, дивно змінене обличчя хуторянина, остаточно переконався, що ресори гойдають справді живого Степана, і, спітнівши від хвилювання, кашлянув:
— Вибачайте, добродію, чи ви не Астахов будете?
Чоловік на дрожках кивком зсунув капелюх на лоба, повертаючись підвів на Михася очі:
— Так, Астахов. А що? Ви хіба... Стривай, аджеж ти— Кошовий? — він підвівсь трохи і, посміхаючись спід підстрижених каштанових вусів самими смуглявими глбами, зберігаючи в очах, у всьому постарілому обличчі неприступну суворість, розгублено й зрадувано випростав руку.— Кошовий ? Михайло ? Ось як побачились!.. Дуже радий ...
— Як же? Як же так? — Михась кинув повід, незрозуміло розвівши руками. —Подейкували, що вбили тебе. Дивлюсь: Астахов...
Михась зацвів усмішкою, засовавсь, заметушивсь на сідлі, але зовнішність Степана, чиста глуха вимова його збентежили ; він змінив звертання і потім у розмові ввесь час Звав його на "ви", невиразно відчуваючи якусь невидиму грань, що їх розділяла.
Між ними зав'язалась розмова. Коні йшли ступою. Захід пишно цвів, по небі —лазурові сунули в ніч хмарки. Обіч дороги в заростях проса оглушливо надсаджувався перепел, куряна тиша осідала над степом, що геть ізжив надвечір денну су ту й гомін. На розвилку Чукаринської та Кру-жилинської доріг вріднівся на тлі бузкового неба збляклий силует каплички; над ним стрімко спадала вниз згромаджена махина цегляно — бурих купчастих хмар.
— Звідки ж ви взялись, Степане Андрійовичу ? — радісно допитувався Михась.
— З Німеччріни. Вибрався, ось, на батьківщину.
— Як же, наші козаки гомоніли: мовляв, убили в нас перед очима Степана?
Степан відповів стримано, рівно, неначе тяготившись розпитами:
— Ранили в двох місцях, а козаки... Що козаки ? Покинули вони мене... Попав у полон ... Німці вилікували, послали на роботу...
— Листів від вас не було мовби...
65
3. Тихий Дій
— Писати нема кому. — Степан кинув недокурка й зараз же запалив другу сигару.
— А жінці ? Дружина ваша жива — здорова.
— Я ж з нею не жив, — відомо, здається.
Голос Степана звучав сухо, жодної теплої нотки не Закрадалось до нього. Зг дкапро жінку його не схвилювала.
— Що ж, не сумували ото в чужій стороні? — жадно питався Михась, майже лягаючи грудьми на луку.
— Спочатку сумував, а потім звик. Мені добре жилось.— Помовчавши, додав : — Хотів зовсім зостатись у Німеччині, в підданство перейти. Та ось додому потягло — кинув усе, поїхав.
Степан вперше, зм'ягчивши чорстві борозенки в куточках очей, посміхнувся.
— А в нас тут, бачите, який розгордіяш іде ?.. Воюємо проміж себе.
— Еге... чув.
— Ви яким же шляхом їхали?
— З Франції, пароплавом з Марселя — місто таке — до Новоросійська.
— Мобілізують і вас?
— Певне... Що нового на хуторі ?
— Та хіба все розповіси? Багато новин.
— Дім мій цілий?
— Вітер його колихає...
— Сусіди? Мелехові хлопці живі?
— Живі.
— Про колишню нашу дружину чутки маєте?
— Там же вона, в Ягідному.
— А Григорій... живе з нею?
— Ні, він із законною. З Оксаною вашою розійшовся.
— Он як... Не знав.
З хвилину мовчали. Кошовий продовжував пожадливо роздивлятись на Степана. Сказав похвально й з пошаною:
— Видать,, добре вам жилося, Степане Андрійовичу. Одяг у вас справний, як у благородного.
—— Там усі чисто ходять. — Степан поморщився, торкнув плече візника : — Ну, підторкуй!
Візник невесело махнув батігом, стомлені коні недружно сіпнули барки. Дрожки, м'яко шепелявлячи колесами, загойдались на вибоїнах, і Степан, кінчаючи розмову, повертаючись до Михася спиною, спитав:
— На хутір їдеш?
— Ні, до станиці.
На розвилку Михась звернув праворуч, підвівсь на стременах.
— Прощавайте тим часом, Степане Андрійовичу.
Той прим'яв закурені криси капелюха важкою в'язкою пальців, відказав холодно, чітко, як неруський, вимовляючи кожний склад:
— Бувайте здорові!
УІІ
По лінії Філоново — Поворино вирівнювався фронт. Червоні стягали сили, зміцнили кулак для удару. Козаки в'яло розвивали наступ; зазнаючи гострої нест чі вогнеприпасів, не поривались виходити за межі області. На філонівському фронті бойові операції відбувалися з перемінним успіхом. У серпні зайшло відносне затишшя, і козаки, що приходили з фронту в короткострокові відпустки, говорили про те, що на осінь треба сподіватися перемир'я.
А в цей час у тилу по станицях і хуторах збирали хліб. Не вистачало робочих рук. Старики й жінки не справлялись з роботою; до того ж перешкоджали повсякчасні призначення в обивательські підводи, що приставляли на фро іт боєприпаси та харч.
З хутора Татарського майясе щодня за нарядом вирушало до Вешенської п'ять-шість підвід, у Вешенській вантажили їх ящиками з патронами та набоями, направ-ляли до передатного пункта на хуторі Андронівскому, а іноді, через нестачу, загонили й далі до надхоперських хуторів.
Хутір жив метушливо, але глухо. До далекого фронту тяглись усі думками, з тривогою і болем ждали чорних вісток про козаків. Приїзд Степана Астахова схвилював увесь хутір. У кожному курені, на кожному току про це тільки й гомоніли. Приїхав козак, давно похований, записаний лише у бабусь, та й то "за упокой", про якого вже майже забули. Це не диво хіба? Степан спинився в анікущиної жінки, переніс до хати свої пожитки і, поки господиня готувала йому вечеряти, пішов до свого дому. Важкою ХОЗЯЙСЬКОЮ ходою довго міряв повитий білим щирим світлом місяця двір, заходив під напівзруйновані повітки, оглядав дім, хитав сохи тинів.... В анікущиної молодиці давно вже простигла на столі ядшня, а Степан все ще оглядав свій затравілий маєток, похряскуючи пальцями і щось невиразно, як недорікуватий, бурмотів.