Записку заклеїв рідким . вишневим. кле§м, передав ІІро-хорові Зикову і, багровіючи, хмурячись, за удаваною суворістю ховаючи від Прохора сво§ збентеження, сказав.
— Поїдеш до Татарського, передай цю записку Астахо-вій Оксані. Та так передай, щоб... Ну, приміром, з наших хто не догледів, з мо$ї сем'ї. Зрозумів.? Краще вночі занеси і віддай їй. Відповіді не треба. І потім ось що і даю тобі відпустку на дві доби! Ну, їдь!
Прохір пішов до коня, але Григорій, спохватившись, вернув його.
— Зайди до наших і скажи матері, або Наталі, щоб вони загодя переправили на той бік одежу і інше що цінне. Хліб хай зариють, а скотину вплав переженуть через Дін.
ІЛХ
22 травня почався відступ повстанських військ на всьому правобережжі. Частини відходили з бо§м, задержуючись на кожном рубежі. Населення хуторів степової смуги в паніці посунуло до Дону. Діди й баби запрягали все тягло, що було в господарстві, валили на гарби скрині, начиння, хліб, дітей. З табунів і гуртів розбирали корови й вівці, гнали їх понад дорогами. Величезні обози, випереджаючи армію, посунули до наддінських хуторів.
Піхота, з наказу штабу командувача, почала відхід на день раніше. Татарські пластуни і іногородня Вешенська дружина 21 травня вийшли з хутора Чоботарьова Усть-Хоперської станиці, зробили марш понад сорок верстов, ночувати розташувались на хуторі Рибному Вешенської станиці.
22-го з світанку бліда імла вкрила небо. Жодної хмарки не було на його імлистому просторі, лише на півдні, над пружком наддінського перевалу, перед сходом сонця появилась. малюсінька сліпучо г рожева хмаринка. Звернений на схід бік її мовби кровоточив, стікаючи багряним світлом. Сонце ззійшло зза піщаних, прохолодних після роси, буру-
385
13. Тихий Дін
нів лівобережжя, і хмарка зникла в невиді. У лузі різкіше закричали деркачі, гострокрилі рибники голубим груддям падали па розсипи Дону у воду, зносились у височінь з срібно — блискучими рибками в хижих дзьобах.
їк полудню встановилась небувала для травня спека. Парило наче перед дощем. Ще вдосвіта зі сходу правим боком Дону потяглись до Вешенської валки біженських обозів. Гетьманським шляхом без угаву цокотіли колеса бричок. Іржання коней, воляче мукання та людський гомін доносились з гори аж до самісінького займища.
Вешенська іногородня дружина, що налічувала близько двох сотень бійців, все ще була на Рибному. Годині о десятій вранці одержали наказ з Вешенської: дружині перейти на хутір Великий Громок, виставити на Гетьманському шляху й по вулицях застави, затримувати всіх козаків служивого віку, що прямують до Вешенської,
До Громка підкотилася хвиля біженських підвід, що сунули на Вешенську. Закурені, чорні від засмаги лапки гнали скот, обочинами доріг їхали вершники. Рипіння коліс, фуркання коней і овець, рев корів, плач дітвори, стогін тифозних, яких теж везли з собою у відступ, збили геть нерушиме безгоміння хутора, затаєно схованаго у вишневих садках. Такий незвичайний був цей різноманітний і злитний гомін, що хутірські собаки остаточно захрипли від гавкоту, і вже не кидались, як спочатку, на кояшого пішохода, не проводили здовж провулків підводи, з нудьги ув'язуючись за ними на добру верству.
Прохір Зиков дві доби прогостював дома, передав записку Григорія Оксані Астаховій та словесний наказ Іллівні З Наталею, двадцять другого виїхав до Вешенської
Він сподівався застати свою сотню на Базках. Але гарматний гуркіт, німо докочуючись до Наддіння, лунав ще неначе десь понад Чиром. Прохора щось не потягло їхати туди, де розгорався бій, і він вирішив добратись до Баз-ків, там пождати, поки до Дону підійде Григорій із сво§ю І дивізією.
Всю дорогу до самісінького Громка Прохір їхав, випереджуваний підводами біженців. їхав віп не поспішаючи, майже ввесь час ходою. Йому нікуди було поспішати. Від Рубежина він пристав до штабу нещодавно сформованого Усть — Хоперського полку.
Штаб переїздив на ресорних дишлових дрожках та на двох бричках. У штабних ішли прив'язані до задків возів шестеро підсідланих коней. На одній з бричок везли якісь папери та телефонні апарати, а на дрогах — раненого літнього козака, та ще одного, страшенно схудлого, горбоносого, що не підіймав з сідельної подушки голову, вкриту сірою каракулевою офіцерською папахою. Він, очевидно, тільки що переніс тиф. Лежав до підборіддя вкритий шинеллю ; на опуклий блідий лоб його, на тонкий хрящуватий ніс випариною сідала курява, але він ввесь час просив укутати йому ноги чимсь теплим і, витираючи піт з лоба костистою жилавою рукою, лаявся:
— Сволочі! Стервюги, мать вашу такечки! Під ноги дме мені, чуєте! Полікарпе, чи чу§ш? Укрий повстю! Здоровий був — потрібний був, а зараз... — і поводив навкруги нетутешнім, строгим, як у всіх, хто переніс тяжку хворобу, поглядом.
Той, кого він звав Полікарпом, — високий бравий старовір,— на ході спішувався, підходив до дрожок.
— Ви так дуясче мояхете похолонути, Самійле Івановичу.
— Укрий, кажуть!
Полікарп покірно виконував наказа, відходив.
— Це хто ж такий $ ? — спитав у нього Прохір, показуючи очима на хворого.
— Офіцер усть —медведицький. Вони в нас при штабі були.
Разом із штабом їхали і усть — хоперські біженці з Тю-
КОВНОГО, Бобрівського, КрутІвСЬКОГО, 3ИМІВВ[ОГО і інших хуторів.
— Ну, а вас куди нечиста сила несе? — спитався Прохір в одного діда — біженця, що возсідав на мажарі, геть набитій різним манаттям.
— Хочемо до Вешок проїхати.
— Посилали по вас, щоб до Вешок їхали?
~ Та воно, серденько, не посилали, влеж кому ото смерть люба? Мабуть, поїдеш, коли в очах страх.
— Н до того питаюсь, чого ви до Вешок сунете? В Уланській переправились би на той бік — та й край.
Чпм? Там, казали люди, перону нема.
А у Вешках чим ? Порон під твою хурду дадуть ? Частини покидають на березі, а вас з гарбами — почнуть переправляти ? Тож то, дідусю, дурнь ви люди! Ідуть чорт зна куди, і невідомо нащо! Ну, чого ти на цю тарбу навалив?— з досадою питав Прохір, рівняючись з гарбою, показуючи на клунки нагасм.
— Та мало чого тут нема! І одежа, і хомути ось, мука й усяке інше, потрібне в господарстві... Покинути не можна було. До порожнього куреня б приїхав. А то ось я зап4 іг пару коней та три пари волів, все поскладав, що можна було, бабів посадовив та й поїхав. Воно ж, серденько, все наживалося своїм горбом, із сльозами, із потом наживалось, хіба ж не шкода кинути? Якби можна ..було курінь — і то повіз, би, .щоб червоним не дістався, халера їм у бік!