— До вас. Ми, як кури на просо.
— Надзьобаєшся! Швидше тебе дзьобонуть.
— Ну-ну!
Від греблі в самій сорочці стрибав на одній нозі Єгорка Жарков. Він кособочився, розчепірюючи рогатив шаравари, намагався потрапити ногою в холошу.
— Здорово, станичники!
— Тю-ю-у! Так це ж Жарков Єгорка.
— Ей, ти, жеребець, мо' стриножили?
— Як мати там?
— Жива.
— Поклон шле, а гостинця не взяли, і так важко. — Єгорка з незвичайно серйозним обличчям вислухав відповідь і сів голим задом на траву, ховаючи зворушене обличчя,' не потрапляючи тремтячою ногою в холошу.
За фарбованою блакитною огорожею стояли напівроздяг-нені козаки; по той бік, дорогою, обсадженою каштанами, стікала в двір сотня — поповнення з Дону.
— Станице, здорово! '
;— Таже це ти, свате Олександре?
— Авжеж.
— Андріяне! Андріяне! Чортило клаповухий, не пізнаєш?
— Поклін від жінки, гей, службо!
— Спаси Христос.
— А де тут Борис Бєлов?
— В якій сотні був?
— У четвертій мов би.
— А відкіля він сам?
— З Затону, Вешенської станиці.
— Нащо він тобі здався? — втручається в летючу розмову третій.
— Значить, потрібний. Листа везу.
— Його, брат, недавно під Райбродами вбили.
— Та, ну?
— їйбо! Перед моїми очима. Під ліву пипку куля вдарила.
— Хто тут з вас з Чорної річки?
— Немає, проїжджай.
Сотня увібрала хвіст і вишикувалася серед двору. Гребля захрясла козаками, що знов почали купатися.
Трохи згодом надійшли й приїжджі з маршової сотні. Григорій сів поруч з братом. Відсиріла крихка глина на греблі важко тхнула мертвечиною, вогкістю. В березі зеленою травою зацвітала густа вода. Григорій бив в рубцях і брижах сорочки збезкровлені в'ялі воші, розказував:
— Я, Петре, стомився душею. Я тепер мов недобитий... Наче під жорнами побував, перем'яли вони мене і'виплюнули.— Голос у .нього жалісний, надтріснутий і борозна (її щойно, з почуттям внутрішнього остраху, помітив Петро) темніла навскоси, стікаючи чолом, незнайома, лякаючи якоюсь зміною, чужотою.
— Як воно? — спитав Петро, скидаючи сорочку, оголюючи біле тіло з рівно надрізаною смугою засмаги на шиї.
— А от, бачиш як, — захапався Григорій, і голос зміцнів у злобі, — людей нацькували, і не попадайся. Гірше вовків зробився народ. Злоба навколо. Мені тепер дз мається, якщо людину вкусю — сказиться.
— А тобі доводилось... убивати?
— Доводилось... — майже крикнув Григорій і зібгав і кинув під ноги сорочку. Потім довго м'яв пальцями горло, наче проштовхував .застрягле слово, дивився вбік.
— Говори! — наказав Петро, уникаючи й боячись зустрітись з братом очйма.
— Мене совість убиває. Я під Лешнювим заколов одного описом. Зопалу. Інакше не можна було... А навіщо я його зарубав?
— Ну?
— От і ну, зарубав нізащо чоловіка і болію через нього гада, душею. По ночах сниться, наволоч. Хіба я винний?
— Ти не оговтався ще. Почекай, воно все обійдеться.
— Ваша сотня — маршова? — спитав Григорій.
:— Чом? Ні, ми 27-го полку.
— А я думав — нам підмога.
Нашу сотню до якоїсь. піхотної дивізії пристьобують, це ми її доганяємо, а з нами маршова йшла, молодих до вас пригнали.
— Так. Ну, скупаймося.
Григорій, кваплячись, скинув шаравари, відійшов на гребінь греблі, брунатний, згорблено-стрункий, на погляд Петра, постарілий за час розлуки. Витягуючи руки, він сторч головою кинувсь у воду; важка пазелень хвилі зімкнулась над ним і розійшлась плесом. Він плив до групи козаків, що гоготали посередині, ласкаво ляскаючи долонями по воді, ліниво рухаючи плечима.
Петро довго здіймав натільний хрест і молитву, зашиту до матернього благословіння. Хрестика запхав під сорочку, війшов у воду з сторожкою огидливістю, помочив груди, плечі, охнувши пірнув і поплив, доганяючи Григорія; відокремившись, вони пливли разом до того берега, пісочаного, зарослого чагарником. Рух холодив, заспокоював, і Григорій, кидаючи помахи, говорив стримано, без недавньої пристрасти.
— Воші мене заїли. З туги. Я б дома тепер побував: так і полетів би, коли б крила були. Хоч одним оком глянув би. Ну, як там?
— Наталка в нас.
— А?
— Живе.
— Батько-мати як?
— Нічого. А Наталка, все тебе чекає.' Вона думку плекає, що ти до неї повернешся.
Григорій пирхкав і мовчки спльовував воду, що попала в рот. Повертаючи голову, Петро намагався глянути йому в вічі...
— Ти в лйстах 5срча поклони їй посилай. Тобою баба й дихає.
— Що ж вона... розірване хоче зв'язати?
— Та, як сказати... Людина своєю надією живе. Гарна бабочка. Строга. Шанується дуже. Щоб балощі які, або ще чого —немає за нею цього.
— Заміж би виходила.
— Дивне ти верзеш!
— Нічого не дивне. Так воно мусить бути.
— Справа ваша. Я в неї не втручаюсь.
— А Докійка?
— Відданиця, брате! Там за цей рік така вимахнулася, що
й не впізнаєш. >
— Ну? — повеселішавши, здивувався Григорій.
— Істинний бог! Віддадуть, заміж, а нам і вуса в горілку вмочити не доведеться. Вб'ють ще, туди їх мать!
— Мо4 й станеться.
Вони вилізли на' пісок і лягли поруч, спершись на лікті, гріючись під посуворілим сонцем. Мимо плив, до половини висовуючись з води, Мишко Кошовий.
— Лізь, Грицьку, в воду!
— Полежу, почекай.
Зариваючи в сипкий пісок жучка, Григорій спитав:
— Про Оксану що чувати?
— Перед тим, як проголосили війну, бачив її на хуторі.
— Чого вона туди забилась?
— Приїздила до чоловіка майно забирати.
Григорій кашлянув і поховав жучка, нагорнувши ребром долоні купку піску.
— Не балакав з нею?
— Привітався тільки. Вона гладка з себе, весела. Видно, легко живеться на панських харчах.
— Що ж Степан?
— Віддав її шмаття. Нічого повівся. Але ти його стережись. Мені переказували козаки, що п'яний Степан нахвалявся: як перший бій — дасть тобі кулю.
— Ага.
— Він тобі не подарує.
— Знаю.
— Коня собі справив, — звернув Петро розмову.
— Продали воли?
— Лисі. За сто вісімдесят. Купив за півтораста. Кінь хоч куди. На Цуцкані купили.
— Хліб як?
— Гарний. Не довелось от зібрати. Захопили.
Розмова звернула на хазяйство, втрачаючи напруженість.
Григорій жадібно вбирав в себе домашні новини. Жив під цю хвилину ними, похожий на колишнього норовистого і простого хлопця.
— Ну, давай, охолонемо — і вдягатись, — запропонував Петро, обмітаючи з вогкого живота пісок, здригаючись. Шкіра на спині його і руках взялась сиротами.