Рудуватий сонний імператор оглянув Крючкова, мов коня, полупав кислими набряклими повіками, поплескав його по плечі
— Молодець козак! — і, повернувшись до почету: — Дайте мені сельтерської' води.
Чубата голова Крючкова не сходила з— сторінок газет і журналів. Були цигарки з Крючковим. Нижегородське купецтво піднесло йому золоту зброю.
Мундир, знятий з німецького офіцера, що Астахов забив, прибили до фанерної широкої дошки і .генерал фон-Ре-кенкампф, посадовивши до автомобіля Іванкова і адьютанта з цією дошкою, їздив перед лавами війська, що уходило на передові позиції, виголошував запально-казьонні промови.
А було так: стикнулися на полі смерти люди, що не встигли ще наважити руки нищити таких же, як і самі, і, охоплені звірячим жахом, наскакували, наносили сліпі удари, калічили себе й коней і розбіглися, перелякані пострілом, що вбив чоловіка, роз'їхались морально покалічені.
Це назвали подвигом.
X.
Фронт ще не влігся багатоверстною неподатливою гадюкою. На кордоні вибухали кавалерійські сутички й бої. В перші дні після оголошення війни німецьке командування випустило помацки — міцні кавалерійські роз'їзди, що тривожили наші частини, прохоплювались поміж постами, вивідуючи розташовання і кількість військових частин ворога. Перед фронтом 8-ї армії Брусілова йшла .12-та кавалерійська дивізія під командою генерала Каледіна. Лівіш, перейшовши через австрійський кордон, просувалась одинадцята кавалерійська дивізія. Частини її, з боєм забравши Лешнюв і Броди, топтались на місці,—до австрійців наспіла допомога, і мадярська кавалерія з наскоку йшла на руську кінноту, тривожачи її і відтісняючи до Бродів.
Григорій Мелехов після бою під містом Лешнювим важко перемелював у собі нудний нутряний біль. Він помітно схуд, утратив, на вазі, часто в походах і на відпочинку уві сні і в дрімоті ввижався йому недавній знайомець-австрієць* той, котрого зарубав під штахетами. Надзвичайно часто*, переживав він уві сні ту першу сутичку і навіть уві сні,, обтяжений спогадами, відчував він конвульсійні корчі своєї' правої руки, що затиснула ратище; прокидаючись і отямившись, гнав від себе сон, затуляв долонею до болю примружені очі.
Визрілі хліба топтала кіннота, на полях лягли сліди го-стро-шпенькових підків, мов той гряд прошумів по всій
Галичині. Важкі салдатські чоботи втрамбовували шляхи, жбрствили шосе, замішували серпневе болото.
Там, де йшли бої, похмуре обличчя землі віспою спороли гарматні, іржавіли в ній, тужачи за людською кров'ю, уламки чавуна і криці. Вночі за обрієм тяглись до неба ру-касті криваво-червоні заграви, зірницями вибухали села, містечка, міста. В серпні — коли визріває плід і достигають хліба, — небо, випране вітром, невсміхливо сіріло, зрідка гарні дні томили парною спекою.
Кінець серпня заходив. У садках густо жовтіло листя, від черенка наливалось передсмертним багрянцем, і здалека здавалось, що дерева — в шарпаних ранах і кровоточать рудою древесною кров'ю.
Григорій цікаво спостерігав зміни, що зазнавали товариші по сотні. Прохір Зиков, що допіру повернувся з шпиталю з рубцюватим слідом кованого копита на щоці, ще таїв у кутках вуст біль і нерозуміння, частіше лупав ласкавими телячими очима; Єгорка Жарков при всякій нагоді лаявся важкою сороміцькою лайкою, більше вживав стидких слів, і проклинав усе на світі; однохуторянин Григорія Омелян Грошов, серйозний і діловитий козак, весь якось обуглився, почорнів, безглуздо похахикував, сміх його був мимовільний, похмурий. Зміни відбувались на кожному обличчі, кожен на свій кшталт виношував у собі і ростив залізне насіння, посіяне війною, і всі разом молоді, щойно вирвані з станиць та хуторів козаки, в обставинах смертного жаху, що творився навколо, нагадували стеблинки скошеної трави, що в'яне, міняючи свої обриси.
Полк, виведений з лінії боїв, стояв на триденному відпочинку і його поповнювали козаки, що прибули з Дону. Сотня налагодилася йти купатись до поміщицького ставу, коли з станції, за три верстви від маєтку, вирущив великий загін кінноти.
Поки козаки третьої сотні дійшли до греблі, загін цей спустився узвозом і тепер ясно було видно, що кіннота — козаки. Прохір Зиков, вигинаючись, скидав на греблі гімна-' стівку; звільнивши голову, вдивився.
— Наші дончаки.
Григорій, мружачись, дивився на колону, що сповзала до маєтку.
— Маршові пішли.
— До нас, мабуть, поповнення.
— Певне, другу чергу підбирають.
— Глянь но, хлопці. Да це ж Степан Астахов! Онде, в третій лаві! — вигукнув Грошов і коротко, скрипуче, хахикнув.
— Підбирають і їхнього брата.
— А он Анікушка!
— Грицьку! Мелехов! Брат онде! Пізнав?
— Упізнав.
— Могорич з тебе, волоцюго, я перший пізнав.
Зібравши на вилицях брижі зморшок, Григорій удивлявся,
вгадуючи під Петром коня. "Нового купили",—подумав і перевів погляд на братове обличчя, дивно змінене давністю зустрічі, засмагле з підрізаними вусами пшеничного кольору і опаленими сонцем сріблястими бровами. Він пішов йому назустріч, скинувши кашкета, помахуючи рукою, як на муштрі. За ним з греблі ринули напівроздягнені козаки, обминаючи ламку порость пустостеблого діягелю і застаріле лопушиння.
Маршова сотня їхала, обминаючи садок, до маєтку, де розташувався полк. Вів її осавул, літній і кремезний, з свіже виголеною головою, дерев'яно-твердими загибами владного голеного рота.
"Хрипатий, мабуть, і злий", — подумав Григорій, усміхаючись братові і оглядаючи мельки міцно збиту постать осавула, горбоносого коня під ним, калмицької, видно, породи.
— Сотня! — брязкнув осавул чистим крицевим голосом.— Чотовими колонами, ліве плече вперед, марш!
— Здоров, братуха! — крикнув Григорій, усміхаючись Петрові, радісно хвилюючись.
— Слава богу. До вас.от. Ну, як?
— Нічого.
— Живий?
— Тим часом.
— Поклін від наших.
— Як там вони?
— Здорові.
Петро, спираючись долонею на зад кремезного яснорудої масти коня, всім корпусом повертався назад, водив усмішливими очима по Григорію, від'їздив далі — його затуляли запорошені спини інших, 'знайомих і незнайомих.
— Здоров, Мелехов! Поклон від хутора.
— І ти до нас? — щирився Григорій, пізнавши Михася Кошового по золотій брилі чуба.