Оксана чогось кинулась до колиски, тушкуючи дитину.
Пантелей Прокопович вліз у кімнату, напустивши холоду, —скинув тривуха й перехристився на образ, обводячи стіни повільним поглядом.
— Здорові були!
— Добридень, тату, — підводячись з лави відвітував на привітання Григорій і, ступивши крок, став посеред кімнати.
Пантелей Прокопович сунув Григорієві змерзлу руку, сів на край ослона, запинаючи поли кожуха, обводячи поглядом Оксану, що прикипіла біля колиски.
— Ладнаєшся на службу?
— Авжеж.
Пантелей Прокопович замовкнув, оглядаючи Григорія допитливо й довго.
— Роздягайся, тату, намерзся либонь?
— Нічого. Терпиться.
— Садоювар поставимо.
— Спасибічки, — зшкрябуючи нігтем з кожуха давнішню пляму грязі, сказав: — там привіз тобі справу: дві шинелі, сідло, шаравари. Візьми... Все там.
Григорій без шапки вийшов і взяв з санейй два лантухи.
— Коли виступати?—поцікавився Пантелей Прокопович, встаючи.
— На другий день різдва. Що ж, тату, їдеш?
— Поспішаю раніш повернутись.
Він попрощався з Григорієм і, так само обминаючи поглядом Оксану, пішов до дверей. Вже держачись за клямку; стрельнув очима в колиску, сказав:
— Мати поклон веліла передати, слабує на ноги, — і помовчавши, натужно, ніби важке підносячи:—поїду тебе виряджати до Манькової. Ти готуйся.
Вийшов, занурюючи руки в тепло плетених рукавиць. Бліда від пережитої зневаги, Оксана мовчала. Григорій походжав, скоса поглядуючи на неї, намагаючись ступати на одну скрипучу мостину.
На перший день різдва Григорій возив Листницького до Вешенської.
Пан вистояв обідню, поснідав у своєї двоюрідної сестри поміщиці, звелів запрягати.
Григорій, не встигши досьорбати миску жирного, із свининою, борщу, встав і пішов до стайні. В легких міських санках ходив сірий, яблуками, орловський рисак Шибай.
Повиснувши на поводі, Григорій вивів його з стайні, кваплячись, запріг.
Вітер перевіював крихкий, колючий сніг, по дворі текла, шиплячи, срібляста поземка. За палісадником на деревах,— ніжний торочкуватий іней. Вітер стряхував його, і, падаючи, розсипаючись, вилискував він на сонці райдужними казково-пишними барвами. На даху будинка, коло закуреного димаря, з якого косо струмився дим, мерзли, чечекали галки. Вони злетіли, злякані скрипом кроків, покрутились над будинком сизим клоччям і полетіли на захід, до церкви, чітко синіючи на фіялковому ранковому небі.
—г— Скажи, що подано! — гукнув Григорій дівці, що вибігла на ґанок.
Вийшов пан, занурюючи вуса в комір єнотового хутра. Григорій закутав йому ноги, пристібнув вовчу, обшиту оксамитом повсть.
— Погрій його, — показав пан очима на рисака.
Відкидаючись назад, здержуючи у випростаних руках тугий дріж віжок, Григорій пильнуючи косився на розкати, пам'ятав, як за першого снігу пан за незручний поштвох стромив йому в потилицю міцний, не по-старечому, кулак. Спустились до мосту, і тут, на Доні, Григорій попустив віжки, розтираючи рукавицею охоплені вітровим вогнем щоки.
До Ягідного долетіли за дві години. Пан всю дорогу мовчав, зрідка стукав зігнутим пальцем Григорія по спині: "Зу-гшни-и", і робив цигарку, повертаючись до вітру спиною.. Вже спускаючись з гори в маєток, спитав:
— Рано завтра?
Григорій повернувся боком, насилу розідрав змерзлі губи:
— Рлано, — вийшло в нього замість "рано". Затверділий від холоду язик ніби— розпух, чіпляючись за підковку зубів, вимовляв не твердо.
— Гроші всі одержав?
— Так точно.
— За жінку не турбуйся, житиме в мене. Служи справно. Дід твій добрий був козак, щоб і ти,—голос пана зазвучав глухіше (він сховав від вітру обличчя в комір), — щоб і ти держав себе гідно свого діда й батька. Це ж батько твій дістав на імператорському огляді 1883 року перший приз за джигітування.
— Так точно, батько.
— Отож то,— суворо, мов загрожуючи* закінчив пан і зовсім сховав у хутро обличчя.
Грицько з рук у руки передав рисака дідові Сашкові, пішов до челядні.
— Батько твій приїхав! — крикнув той йому вслід, накидаючи на рисака попону. "
Пантелей Прокопович сидів за столом, доїдаючи холодець. "Напідпитку", визначив Григорій, скинувши оком на розм'якле батькове обличчя.
— Приїхав, служивий?
— Замерз увесь, — ляскаючи руками, відповів Григорій і до Оксани: — розв'яжи башлик, руками не володаю.
— Тобі перепало, вітер бо в пику,—рухаючи під час їжі вухами й бородою,' мурчав батько.
Цього разу він був куди ласкавіший, Оксані коротко, по-хазяйськи наказав:
— Уріж ще хлібця, не скупись.
Встав з-за,столу і, йдучи до дверей курити, мов би ненароком разів зо два хитнув колиску, просунувши під заслону бороду, спитав:
— Козак?
— Дівчина,—за Григорія відвітувала Оксана і, постерігши незадоволення, що пропливло по обличчі і застряло в бороді старого, похапцем додала: — як намальована, вся в Грицька.
Пантелей Прокопович діловито оглянув чорняву голівку, що стирчала з-під вороху шмаття, і не без гордости посвідчив:
— Нашої крови,.. Ек-гм... Ач ти!..
— Ти чим приїхав, тату? — спитав Григорій.
— Дишельними саньми. На шкапинці, та на Петровому.
— їхав би однією, мого б припрягли.
— Нащо, хай порожнем іде. А кінь справний.
— Бачив?
— Трохи глянув.
Говорили про різні дрібниці, схвильовані одним, спільним. .Оксана не втручалась у розмову, сиділа на ліжкові, понурившись. Кам'яно набухнявілі перса розпирали їй кохту. Вона помітно погладшала пі ля пологів, набула нової, впевнено щасливої постави.
Лягли спати пізно. Пригортаючись до Григорія, Оксана мочила йому сорочку росолом сліз і молоком, що стікало з невиссаних грудей.
— Помру з туги... Як я сама буду?
— Нічого, — так само пошепки озивався Григорій.
— Ночі довгі... дитина не спить... Зсохну за тобою... Подумай, Грицю, — чотири роки!
— За старих часів 25 років служили, кажуть.
— Що мені до старих* часів...
— Ну, годі!
— Будь вона проклята служба твоя, розлучниця!
— Прийду у відпустку.
— У відпустку, — луною стогнала Оксана, схлипуючи і сякаючись у сорочку, — поки прийдеш, у Доні води багато стече...
— Не скигли... Як дощ восени, так і ти, одне ж добро.
— Тебе б в мою шкуру!
Заснув Грицько перед світом. Оксана погодувала дитину і, спершись на руки, не мигаючи, вдивлялася в риси Гриць-кового обличчя, що мутно чорніли в темряві, прощалася. Згадалася їй та ніч, коли врна в своїй світлиці умовляла його йти на Кубань; так само, тільки місяць був та двір за вікном білів, затоплений місячною повіддю.