Мовчки Григорій шмагав коня батогом, вимахував над головою віжками, не оглядався назад, звідки хвилею' напливало хрипке рвачке виття.
Оксана, стиснувши долонями щоки, дико поводячи широко розплющеними божевільними очима, підскакувала на возі, що кидався на грудкуватій, ненакоченій дорозі. Кінь чвалував, перед очима Григорія плавко похитувалась дуга, закриваючи кінцем навислу в небі, сліпучо білу, гранчасту, мов кристал, хмару. Оксана на хвилину урвала безнастанне верескливе виття. Торохкотіли колеса, в задку глухо билася об дошки безвільна Оксанина голова. Григорій не відразу сприйняв тишу, отямившись глянув назад: Оксана з перекривленим спотвореним обличчям лежала, щільно притиснувши щоку до боковими воза, позіхаючи ротом, мов риба, викинута на берег. З лоба її до запалих орбіт струмками стікав піт. Григорій підвів їй голову, підклав свій зім'ятий кашкет. Скосивши очі, Оксана твердо сказала:
— Я, Грицю, помираю. Ну... та й уже!
Григорій здригнувся. Раптовий холод дійшов до пальців на пітних ногах. Він, тяжко вражений, шукав слів бадьорих, ласкавих і не знайшов; з вуст, зведених черствим корчем, зірвалось:
— Брешеш, дурна!.. — мотнув головою і, нагинаючись, переламуючись надвоє, стиснув незручно підведену Оксанину ногу. — Оксанко, горличко моя!...
Біль перейми, що на хвилину попустив Оксані, повернувся вдесятеро дужчий. Почуваючи, як у попущеному вниз животі щось уривається, вигинаючись дугою, Оксана проймала Григорія невимовно страшним, усе дужчим криком. Не тям-лячись, Григорій поганяв коня.
— А-а-а-и-и!.. Ги-и-и-и-к!..—хриплячи в переймі, вила
Оксана.
За торохкотінням коліс Григорій ледве почув протужно тонке:
— Гри-и-цю!
Він натягнув віжки, повернув'голову: підпливши кров'ю, Оксана лежала, розкидавши руки; між ногами в неї, під спідницею, в червоно-білому місиві, щось живе ворухнулося, писнуло... Ошалілий Григорій скочив з воза й плутано, мов стреножений, ступнув до задка. Вдивляючись у запашілий рот Оксані, швидше догадався, ніж розібрав.
— Пу-по-ви-ну пе-ре-гри-зи!... Пе-ре-в'я-жи ниткою... Від сороч-ки...
Григорій тремтячими пальцями витягнув з рукава своєї б'язевої сорочки жмуток ниток, заплющившись, до болю в очах, перегриз пуповину і мідно перев'язав нитками кровоточивий відростень.
XXI.
До просторого суходолу наростом прилип ,маєток Листни-цького—Ягідне. Міняючись віяв вітер то з півдня, то з півночі; бовтався в синюватій білині неба соняшний жовток; наступаючи на поділ літу листопадом шаруділа осінь, зима навалювалась морозами, снігами, а Ягідне так само томилося в застиглій нудоті, і дні минали, перелазячи через високі тини, що відгородили маєток від цілого світу, подібні МОВ-близнята.
По дворі так само ходили чорні качки шептуни в червоних, що нагадують окуляри, обідках круг очей, бісерним дощем розсипались цесарки, на даху стайні утробним котячим голосом нявкали зозулясті пави. Любив старий генерал різну птицю, навіть підстреленого журавля держав, і в листопаді торкав він струни людських сердець мідноголосим тужним криком, зачувши' невиразний заклик вільних журавлів на відлеті. Але летіти не міг, мертво висіло перебите крило, і генерал, дивлячись з вікна, як журавель, нахиливши голову, підскакує, поривається з землі — сміявся, роззявляючи довгий, під сірим дашком вусів рот, і басовитий сміх тютюновою хмарою плавав, коливався в порожній білій залі.
Веніямин так само високо носив плюшову голову, трусив драглистими стегнами і цілими днями в передпокої до запаморочення гуляв у дурня сам з собою. Так само ревнував Тихін рябу свою коханку до Сашка, робітників, Григорія, до пана і навіть до журавля, якому приділяла Ликера надлишки удовиної ніжности. Дід Сашко час-від-часу напивався і йшов під вікна випрохувати в пана двогривенні.
За весь час трапилося тільки дві події, що сколихнули заплісніле в сонноті життя: Оксанині пологи та пропажа племінного гусака. До дівчинки, яку породила Оксана, швидко звикли, а від гусака знайшли за левадою в ярку пір'я (видно, лис нашкодив), і заспокоїлись.
Прокидаючись ранком, пан кликав Веніямина.
— Бачив щонебудь уві сні?
— Аякже,— такий чудесний сон.
— Розказуй; — коротко наказував пан, скручуючи цигарку.
І Веніямин розказував. Коли сон був нецікавий, або страшний, пан сердився. .
— Ет, дурень, бидло! Дурневі й сни дурні сняться.
Приловчився Веніямин вигадувати сни веселі й цікаві. Одне
гнітило його: треба було винаходити і вже за кілька днів починав він придумували веселі сни, сидячи на скрині і ляскаючи по килиму картами, пухлими й жирними, як щоки грача. Тупо влипав очима в одну точку, видумував і до того дійшов, що справді зовсім перестав сни бачити. Прокидався, морився, пригадуючи, але позаду була чорнота — рівно; мов стесано, і чорно, не те, що сну—обличчя жадного не бачив.
Видихався Веніямин у нехитрих своїх вигадках, а пан сердився, піймавши розповідача на повторах.
—г Ти мені, мерзото така, і в четвер цей сон про коня розказував. Що ж ти, дідько тебе забери?..
— Знов бачив, Миколо Олексійовичу. Істинна правда, вдруге бачу, — не ніяковіючи брехав Веніямин.
У грудні Григорія через стійкового викликали до Вешен-ської, до станичної управи. Дістав сто карбованців на коня і сповіщення, щоб на другий день Різдва виїздив до слободи Манькової на збірний участок.
Григорій повернувся з станиці розгублений; заходило різ-дво, а в нього ніщо не готове. На гроші, видані з казни, і на свої заощадження, купив на хуторі Обривському коня за сто сорок карбованців. Купувати ходив з дідом Сашком, сторгували коня підходящого: шестиліток, масти гнідої
.вислозадий; була в нього одна потаєна ґандж. Дід Сашко, куйовджачи бороду, сказав:
— Дешевше не знайдеш, а начальство не догляне, хисту в них не вистачить.
Звідтіля Григорій їхав на купленому коні верхи, пробував ходу й ристь. А за тиждень до різдва приїхав до Ягідного сам Пантелей Прокопович. Кобилу, запряжену в сани, не в'їжджаїочи в двір, прив'язав до тину, пошкутильгав до челядні, обдираючи бурульки з бороди, що лежала на комірі кожуха чорним бруском. Григорій розгубився, пізнавши у вікно батька.
— Отакої!.. Батько!..