— Щось найшло на мене... нині.
— Ох, Наталко, примічаю я...
— І що ви, матусю, примічаєте? — з несподіваною злістк> крикнула Наталка, бгаючи в пальцях зелену спідницю.
— Не здобруєш ти, бачу... Заміж треба.
—. Годі!.. Побула!..
Наталка пішла до своєї світлиці одягатись, швидко знову прийшла на кухню вже одягнена, тонка по-дівочи, синяво-бліда, в прозорій сині невеселого рум'янцю. ,
— Йди сама, я ще не впоралась, — сказала мати.
Сунувши за вилогу рукава хусточку, Наталка вийшла на
ґанок. Від Дону ніс вітер шарудіння пливучої криги і прісний живущий запах талої вогкости. Придержуючи лівою рукою подол спідниці, обходячи перлямутрову синь розкинутих по вулиці калюж, Наталка дійшла до церкви. Дорогою намагалась вона повернути собі минулу рівновагу, думала про свято, про все уривчасто і туманно, але думка вперто поверталась до ситого клаптика бібули, захованого на грудях, до Грицька і до тієї щасливої, яка з неї тепер вибачливо сміється і, може, навіть жаліє... '
Вона ступила за церковний мур. їй загородили дорогу хлопці. Обходячи їх, Наталка почула:
— Чия це? Ти вгадав?
— Та це Наталка Коршунова.
— В неї, кажуть, ґила. Через це її й чоловік кинув.
— Бреши!. Вона з свекром, з Пантелеєм кривим, злигалася.
— Он шо-о-о-о! Ото Грицько через те й утік з дому?
— А то через що ж? Вона й тепер...
Наталка, спотикаючись об нерівний кам'яний настіл, дійшла до паперти. Слідом за нею напівголоса камнем пустили брудне, ганьбливе слово. Під хихикання дівчат, що стояли на паперті, Наталка пройшла в другу фіртку, і, п'яно хитаючись, побігла додому. Перевела дух коло воріт свого дворз , увійшла, плутаючись ногами в подолі, кусаючи розпухлі, покусані до крови губи. В бузковій напливній над двором темряві чорніли напіввідчинені двері комори. В одне зле зусилля зібрала Наталка рештки сил, добігла до дверей, кваплячись переступила через поріг. В коморі — суха прохолода, запах ремінної збруї та злеглої соломи. Вона напомацки, без думки, без почуття, в чорній тузі, що когтила її сповнену ганьбою й одчаєм душу, дісталася в куток. Взяла в руки кісся, зняла з нього косу (руки її були повільні, впевнені та точні) і, відкинувши голову, з силою і радісною рішучістю різнула лезом по горлі. Від нестямного гарячого болю впала, мов від удару, і почуваючи, неясно розуміючи, що не доконала почате,— стала рачки, потім навколішки; кваплячись (її лякала кров, що заливала груди), обриваючи тремтячими пальцями кнопки, чомусь розстібнула кохту. Одною рукою відвела тугу непіддатливу грудь, другою спрямувала вістря коси. Навколішках доповзла до стінки, уперла в неї тупий кінець, той, що одягається на кісся, і, заломивши над закинутою головою руки, грудьми твердо подалася вперед, вперед... Ясно чула, відчувала противний качанний хруск розрізуваного тіла; наростаючи, хвиля гострого болю полум'ям пройшла по грудях до горла, тремкими голками загналася в вуха...
В курені скрипнули двері. Луківна, намацуючи ногою приступка, сходила з ганку. З дзвіниці розмірені сипались удари. На Доні з невгавним скриготом сунули сторч сажневі крижини. Радісний, повноводний, звільнений Дін ніс до Озів-ського моря крижану свою неволю.
XIX.
Хтепан підійшов до Григорія і, вхопившись за стремено, щільно притулився до пітного бока жеребця.
— Ну, здоров був, Грицьку!
— Здоров.
— Що ж ти думаєш? Га?
— Чого мені'думати?
— Зманив чужу жінку і... користуєшся?
— Покинь стремено.
— Ти не бійся... Я не битиму. .
— Я не боюсь, ти це облиш!—рум'яніючи на вилицях, підняв Грицько голос...
— Нині я битись з тобою не буду, не хочу. Але ти, Грицьку, пам'ятай моє слово: рано чи пізно вб'ю!
— Сліпий сказав: побачимо.
—‘ Ти твердо запам'ятай це. Уразив ти мене!.. Вичистив моє життя, мов кнура. Бачиш, он,—Степан простягнув руки чорними долонями догори,—орю, а й сам не знаю, нащо. Хіба мені одному багато треба? Я б і так перезимував. Та тільки нудота мене вбиває... Прикро ти мене скривдив, Григорію!..
—> Ти мені не жалійся, не зрозумію. Ситий голодному не товариш...
— Та це так, — погодився Степан, знцзу вверх дивлячись в обличчя Григорія, і раптом посміхнувся звичайною хлоп'ячою посмішкою, розщепляючи куточки очей на багато тонких зморшок. — Шкода мені одного, хлопче... Дуже шкода... Пам'ятаєш, позаторік на масляну билися. ми в лавах навкулачки?
— Це коли?
— Та тоді, коли постовала вбили. Парубки з жонатими бились, пам'ятаєш? Пам'ятаєш, як я з тобою біг? Лескува-тий ти був, очерет зелений проти мене. Я пожалів тебе, а коли б ударив на бігу — надвоє перебив би! Ти біг швидко, напружився весь: якби вдарити з протяжкою по боці, — не жив би ти на світі!
— Не сумуй, ще колись цокнемось.
Степан потер лоба рукою, щось зі адуючи.
Пан, ведучи Кріпиша за поводи, гукнув до Григорія:
— Рушай! "
Все так же держачись лівою рукою за стремено, Степан пішов поруч з жеребцем. Григорій пильнував кожен його рух. Він зверху бачив русяві, обвислі вуса Степанові, густу щетину давно неголеної, бороди. На підборідді Степана висів лакований, в багатьох місцях потрісканий ремінець кашкета. Обличчя його, сіре від бруду, з косими смугами, слідами поту, — було невиразне й незнайоме. Дивлячись на нього, Григорій наче з гори на далекий запнутий мжичкою степ глядів. Сіра втома, порожнеча, спопеляли Степанове обличчя. Він, не прощаючись, відстав. Григорій їхав ходою.
— Стривай. А як же... Оксана як?
Григорій, батогом збиваючи з, підошви чобота налиплу грязь, відказав:
— Нічого.
Він, спинивши жеребця, оглянувся. Степан стояв, широко розставивши ноги, перекусуючи вищиреними зубами бур'янинку. Григорієві стало його жаль, але почуття ревнощів витіснило жалість; повертаючись на скрипучій подушці кульбаки, гукнув:
— Вона за тобою не сохне, не сумуй!
— Справді?
Григорій шмагнув жеребця батогом проміж вуха й поскакав, не відповідаючи...
XX
На шостому місяці, коли вже не можна було .критись з вагітністю, Оксана призналася Григорієві. Вона таїлася, боячись, що Григорій не повірить, що це його дитину носить вона під серцем, жовтіла з туги та остраху, що часом обгортали її, чогось вичікувала.
І в перші місяці її нудило від м'ясного, але Григорій не помічав, а коли й помічав, то, не здогадуючись про причину, не надавав цьому особливого значіння.