— Я не про те, а як ви завелися?
— Так і завелися, — нехотя відповідала та.
— Ти б свого впіймала з чужою, чи змовчала б? — поволі розставляючи слова, спитала довга цибата молодиця, невістка Кашуліна Матвія.
— Розкажи, Прісько.
— Годі бо!... Знайшли про що балакати.
— Не комизися, тут усі свої.
Пріська, лускаючи в руку соняхи, посміхнулась:
— Я давно за ним помічала, а тут переказують мені: твій,, мовляв, на млині з задінською жалмеркою мірошникує. Я— туди, вони коло шеретівки.
— Що ж, Наталко, про чоловіка не чути?—перебила Ка-шулінська невістка, звертаючись до Наталки.
— В Ягідному він, — тихо відповіла та.
— Думаєш жити з ним, чи ні?
— Вона, може, й думала б, та він. про неї й думки не має,—' втрутилась господиня. Наталка відчула, як гаряча до елі" кров линулася їй в обличчя. Вона схилила над панчохою голову, з-під лоба глянула на молодиць, і, бачачи, що на неї дивляться, розуміючи, що краски сорому не сховати від них, навмисно, але неловко, так, що це помітили всі, впустила з колін клубок і нахилилась, мацаючи пальцями по холодній —підлозі.
— Наплюй на нього, молодичко. Була .6 шия, а ярмо буде, — з неприхованим жалем порадила одна.
Удавана жвавість Наталчина згасла іскрою на вітрі. Баби перекинулись розмовою на останні плітки, на пересуди. Наталка плела мовчки. Ледве висидівши до кінця, вона пішла, уносячи в — душі неоформлене рішення. Сором за своє непевне становище (вона все не вірила, що Григорій пішов, назавжди і, прощаючи, чекала його) штовхнув її на такий учинок: поклала послати потай від рідних до Ягідного, до Григорія, щоб дізнатися, чи зовсім пішов він та чи не одумався. Прийшла вона від Палажки пізно. В світлиці сидів дід Гришака, читав заяложену, закапану воском, в шкіря-' них палятурках, євангелію. Мирон Григорович у кухні дов'язував крило до ятера, слухав оповідання Михея про якесь давнішнє вбивство. Мати Наталчина, поклавши діти, спала на печі, виставивши чорні підошви ніг. Наталка роздяглась, безцільно пройшлась по кімнатах. В залі, в кутку, відгородженому дошкою, — купа залишеного на засів сім'я й пискотнява мишви.
Вона на хвилину затрималася в дідовій світлиці. Постояла коло косинці, тупо дивлячись на стопку церковних книг, складених під образами.
..— Дідуню, в тебе папір є?
— Який папір? — над окулярами зібрав дід густий жмут зморщок.
— На якому пишуть.
Дід Гришака пошукав у псалтирі і вийняв зім'ятий, прос-мерділйй задхлим канунним медом і ладаном аркуш.
— А олівець?
— У батька спитай. Іди, дитино, не заважай.
Недогризок олівця дістала Наталка в батька. Сіла до столу, бфгісно передумуючи давно продумане, що викликало на серці тупий нудливий біль.
Вранці вона, пообіцявши Гетькові горілки, знарядила його до Ягідного з.листом:
"Григорію Пантелеевичу!
Пропиши мене, як мені жити, і зовсім, чи ні, запропащене моє життя, життя. Ти пішов з дому і не сказав мені жадного словечка. Я тебе нічим не образила, і я чекала, щот ии мені розв'яжеш руки і скажеш, що ти пішов зовсім, а ти відроївся від хутора і мовчиш, як мертвий.
Думала, зопалу ти пішов, і чекала, що повернешся, але я розлучати вас не хочу. Хай краще одна я в, землю затоптана, ніж двоє. Пожалій наостаннє і пропиши. Дізнаюся — буду щось одне думати, а то стою я посеред дороги.
Ти, Грицю, не сердся на мене, ради Христа.
Наталка.
Похмурий, в передчутті близького запою, Гетько вивів на гарман коня і, крадькома від Мирона Григоровича, накинувши обротьку, побіг охляп. Мав він на коні властиву не-козакам незграбну поставу, баламкав на рисі драними ліктями і, під настирливий крик козачат, що грались на завулку, швидко біг трюшком.
— Хахол!.. Хахол!..
— Хахол-мазниця!
— Впадеш!..
— Собака на тині!.. — вслід йому кричала дітвора.
Повернувся з відповіддю він надвечір. Привіз синій клапоть
цукрового паперу, виймаючи його з-за пазухи* підморгнув Наталці.
— Дорога неможлива, доню. Така труська, що Гетько всі печінки повідбивав.
Наталка прочитала й посіріла. Чотирма нападами увійшло в серце щось зубчасто-гостре, розтинаючи там якусь тканину.
Чотири розпливчасті слова на папірчику: "Живи сама. Мелехов Григорій>.
Кваплячись, мов би не покладаючись на свої сили, Наталка пішла з двору, лягла на ліжко. —Луківна на ніч запалювала в печі, щоб раніш зварити і вчасно спекти паски.
— Наталко, а йди но допоможи мені і—кликала вона дочку.
— Голова болить, мамуню. Я трохи полежу.
Розхрістана Луківна висунулась у двері.
— Аби б росолу. А? Зразу очуняєш.
Наталка сухим язиком торкнула холодні губи, промовчала.
До вечора лежала вона, з головою вкрившись теплою пуховою хусткою. Мов би легка остуда трусила її зігнуте калачиком тіло. Мирон Григорович з дідком Гришакою вже налагодилися йти до церкви, коли вона встала і вийшла на кухню. На скронях гладко зачісане чорне волосся її плискотіло від поту, очі були нездорово імлисті.
Мирон Григорович, застібаючи на ширіньці довгу *низку ґудзиків, покосився на дочку.
— Приспічило тобі, доню, хворіти. Підемо до ' великої заутрені.
— Йдіть. Я опісля прийду.
— На шапкобрання?
— Ні, я лиш одягнусь... Мені одягнутись, і я піду.
Козаки пішли. В курені залишились Луківна й Наталка.
Млява, вона переходила від скрині до ліжка, невидющими очима оглядала зжужманий у скрині ворох уборів, болісно щось обдумуючи, шепчучи губами. Луківна подумала, що вона вагається у виборі вбрання і з материнською великодушністю запропонувала:
— Одягай, люба, мою синю спідницю. Вона тобі тепер якраз буде.
К великодню Наталці не справили обнови, і мати, згадавши як вона ще дівкою любила святами одягати її синю, вузьку в подолі спідницю, сама нав'язалась із своїм добром, думаючи, що Наталка засмутилась через вибір.
— Одягнеш, чи що? Я дістану.
— Ні. Я в цій піду — обережно вийняла Наталка свою зелену спідницю і раптом згадала, що в цій спідниці була вона, коли Григорій женихом приїздив її провідати, під прохолодною поеіткою вперше засоромив її летючим поцілунком, і затрусилась у риданні, що раптом підступило, грудьми навалилась на поставлене ребром віко скрині.
— Наталко! Ти чого?.. — сплеснула руками мати.
Наталка здавила крик, пересиливши себе, засміялась скрипучим дерев'яним сміхом.