— І де ж розкопав їх, АвдІйовичу? — спитав голощокий Оникій, штовхаючи ліктем сусіду.
—'Ти, односуме, не бреши вже заради близького свята.
Зморщив Пантелей Прокопович горбатий ніс і потягнув у вусі сергу.
Він не полюбляв брез?унця.
— Я, брате, зроду не брешу, — з притиском промовив Авдійович і з здивованням оглянув Оникія, що тремтів мов у пропасниці. — А бачцв мертвячі кістки, як будинок ставили мому шурякові. Зачали фундамент класти, відкопали могилу... Отже за старих часів тут коло Дону, коло церкви, і кладовища були.
— Що ж кістяки?—незадоволено спитав Пантелей Прокопович, збираючись іти.
— Ручйна-о,—розвів Авдійович граблясті руки.—Голова— їйбогу, не брешу—як польський казан.
—'Ти, .Авдійовичу, краще розказав би молодим, як ти в Санкт-Петербурзі розбійника спіймав,—запропонував Мирон Григорович і підвівся з підвіконня, запинаючи кожуха.
— Що там розказувати,—заскромничав Авдійович.
— Розкажи!
— Просимо!
— Зроби честь, Авдійовичу!
— Воно, бач, як трапилося,—відкашлявся Авдійович і дістав з шараварів кисета. Всипавши на зігнуту долоню щіпку тютюну, кинув у кисет два аміяки, що випали звідти, обвів слухачів щасливими очима.—3 фортеці втік заарештований злочинець. Туди-сюди шукати—немає. Всі власті з ніг збилися.
"Згинув—і край! Вночі викликає мене вартовий офіцер, при ходжу... Та-ак... "Іди, каже, до покоїв їхньої імператорської величности, тебе... сам государ-імператор требує". Я, звичайно сторопів, входжу. Ставку фронт, а він, милостивець, ручкою мене по плечі поляскав і каже: "От що, каже, Іване Авдійо-вйчу, втік перший для нашої інперії злочинець. В землю закопайся, а відшукай, інакше, і на очі не з'являйся".—"Слухаю, ваша імператорська величність"—кажу. Та-ак... братця мої, була мені заморока... Взяв я з царської стайні трійку найкращих коней і марш-марш,—Авдійович закурюючи оглянув похнюплені голови слухачів, жвавіючи загримів з навислої хмари диму, що обгортала його обличчя: — день жену, ніч жену, аж на третій день під Москвою дігнав. До карети його, лебедика, і тим слідом назад. Приїжджаю опівночі, весь у болоті—прямо йду до самого. Мене це .всякі—різні князі з графами не пускають, а'я йду. Так... Стукаю. "Дозвольте ваша імператорська величність, зайти".—"А це хто такий?— питає.—Це я кажу,—Іван Андрійович Синилін". Знялася гам колотнеча,—чую сам кричить: "Марье Федоровно, Марье Фе-доровно! Вс+авай мерщій, наставляй самовара, Іван Авдійович приїхав!"
Громом гуркотнув у задніх лавах регіт. Писар, читавши оголошення про худобу, що пропала та прйблудилася, спіткнувся на фразі "ліва нога по чиколоток у панчосі". Отаман мов той гусак витягнув шию, розглядаючи натовп, що коливався в реготі.
Авдійович зірвав папаху, суплячись розгублено перебігав очима з одного на другого.
— Стривайте!
— Охо-ха-ха-ха!..
— Ох, сме-е-ертонь-ко!.. '
— Гик-гик-ги-и-гик!..
— Авдійовичу, пес лисий, ох-о-хо!..
— Наставляй само-о-вар!.. Авдійович приїхав! Ну й ну!
Сход почав розходитись. Протяжно безперервно стогнали
дощаті промерзлі східці ґанку.
На затоптаному коло управи снігу топтались, гріючись у боротьбі, Степан Астахов й високий цибатий козак — власник вітряка-голяндки.
— Через голову мірошника! — радили козаки, що оточували їх.
— Витруси з нього ґрис, Степане!
— Ти попід сили не перехватуй! Ач який догадливий!— гарячився підскакуючи, мов горобець, старий Кашулін і в захопленні не помічав ядерної світлої— крапинки, що соромливо повисла на пипці його сизого носа.
VIII.
Пантелей Прокопович повернувся зі сходу і зразу пройшов у прихатень, кімнату, що він займав із старою. Іллівна ці дні трохи не здужала. На водянисто-пухлому обличчі її відбивалися втома й біль. Вона лежала на високо збитій перині, привалившись спиною до подушки, поставленої сторч. На тупотіння знайомих їй кроків повернула голову з давнішньою, прижитою на її обличчі суворістю, глянула на чоловіка, спинила щогляд на мокрих від подиху кучерах бороди, що тіснили рот Прокоповича, на злежалих влитих в бороду вогких вусах, рухнула ніздрями, але від старого несло морозом, кислим духом кожушини. "Тверезий нині",—подумала і, задоволена, положила на пухлий свій живіт панчоху з дротинками та не-доплетеною п'яткою.
— Що ж рубанка?
— В четвер вирішили, — розгладив вуса Прокопович.— В четвер зранку, — знову проказав він, сідаючи поруч ліжка на скриню. — Ну, як? Не легшає все?
Обличчя Іллівні тінню обгорнула замкнутість.
— Так само. Стріляє в суглобах, ломить.
— Казав дурній, не лізь у воду восени. Коли знаєш, за хюбою біду—не рипайся!—скипів Прокопович, креслячи по підлозі костуром широкі кола— хіба мало бабів? Будь вони тричі прокляті, твої коноплі: помочила, а тепер... Божже-ж мій, тож-то... Ех!
— Коноплям теж не пропадати. Бабів не було,—Грицько зі своєю орав, Петро з Даркою десь їздили.
Старий, дихаючи на складені долоні рук, нахилився до ліжка:
— Наталка як?
Іллівна пожвавішала, заговорила з помітною тривогою.
— ІЦо робити— не знаю... Недавно знову голосила. Вий-шла я на двір, дивлюсь — двері коморні розхристав хтось. Дай но піду причиню,, думаю. Зайшла, а вона коло просяної засіки стоїть. Я до неї: чого ти, чого, лебідонько? А вона "голова чогось болить, мамуню". Правди ж не доб'єшся.
— Може, хвора?
— Так ні, питала... Або наврочив хто, або з Грицьком чого...
— Він до цієї... не шиється знову часом?
— Що ти старий! Що ти! — перелякано сполошилась Іллівна.—А Степан хіба дурний? Не помічала, ні.
Старий посидів трохи і вийшов. Григорій у своїй світлиці підгострював напилком гачки на нарізному знарядді. Наталка мастила їх розтопленим смальцем, акуратно загортала кожний в окрему ганчірочку. Пантелей .Прокопович, шкутильгаючи повз, допитливо глянув на Наталку. На пожовтілих лицях її, як на осінньому листі, чах неяскравий рум'янець. Вона помітно схудла за цей місяць, в очах з'явилось щось нове, жалісне. Старий спинився на дверях. "Ех, викохав бабу!" — подумав ще раз, глянувши на схилену над лавою, гладко зачісану, голову Наталчину. Григорій сидів під вікном, шарпаючи напилком, на лобі його чорним сплутаним чубком метлялося волосся.
— Кинь? ік чортовій матері!.. — багровіючи з налетілої люті, гухнув старий і стиснув костура, стримуючи руку. Григорій здригнувся, не розуміючи підвів на батька очі.