— Чому, пане слідчий?
На питання питанням:
— Про що мали розмову з місцевими козаками в день бійки на млині?
— Власне...
— А, ну, можете бути вільні.
Штокман вийшов на терасу Мохівського будинку (в Сергія Платоновича завжди спинялося начальство, обминаючи, розправу) і, всміхаючись (а навскосй лоба лежала зморшка), оглянувся на половинчасті фарбовані двері. 5
поважні—в срібній сивизні борід—діди, молодші—з різно-масними бородами та безбороді — козаки тіснились до ку-раготів, брунчали з кожушаної тепліні комірів. Писар мережив папір густими рядками, отаман заглядав йому через плече, а по нахолоділій кімнаті управи приглушеним гулом:
— Сіно нині...
—. Отож... На луках — паша, а з степу самий буркун.
— Бувало, за старих часів до Різдва в попасі.
—— Калмикам добро.
—. Екхе-м.
— В отамана то вовчий ожерелок, ач голову не поверне.
— Карк наїв, кабан-диявол!
—. Тю, свате, чи не зиму лякаєш? Ну й кожух... . .
— Циган тепера хутро продав.
— Святками ночують оце цигани в степу, а вкриватись нічим, волоком обгорнувся, забрало до тонкої кишки — прокинувся циган, пальця в чарунку просунув і до матері: "Ху, матусю,—'Каже,— ото на дворі холод!.."
— Крий, боже, — ожеледь зайде.
— Волів кувати не минеться.
— Рубав я білотал коло чортової яндови, годящий.
— Захаре, матню застібни... відморозиш—-баба з двору нажене.
— Гов, Авдійовичу, ти, чи що, громадського бугая пораєш?
— Відмовився: Параска Мрихина взялась... Я, мовляв, удова, все веселіш. Владай, кажу, в разі приплід...
— Ехха-ха-ха!
— Ги-ги-гиии!..
— Панове старики! Як із хмизом?.. Тихшшш!
— В разі, кажу, приплід з'явиться... за кума, значить...
— Тихше! Прохаємо!
Сход почався. Отаман, погладжуючи запітнілу насіку, викрикував прізвища роздатників, димився паром, обдирав мізинцем бурульки з бороди. Ззаду, коло грюкотливих дверей, пара, тиск, голосне сякання.
— На четвер не. можна призначити рубанку! — намагався перекричати отамана Іван Томілін і тер червоні вуха, кособочачи голову в синьому артилерійському кашкеті.
— Чом би?
— Вуха відірвеш, гармаше!
— Ми йому волячі пришиємо.
— В четвер половина хутора по сіно на дільниці збирається. Бач, розсудили!..
— З неділі поїдеш.
— Панове старики!
— Чого там!
— Час добрий!
— Гу-у-у-у-у!..
— Го-го-го-ооо!..
— Г-а-а-а-а-а!..
Старий Матвій Кашулін, перегинаючись через хиткий стіл, гнівливо верещав, тикав у бік Томіліна ясеневим рівним костуром.
— Почекаєш з сіном!.. Дарма!.. Як громада... Ти зроду поперек стаєш. Мрлодий, дурень, братіку!.. От! Ач ти!.. От!..,
— Ти сам до старости розуму в сусідів запозичаєш...—Висовуючи голову з задніх лав, безрукий Олекса частив, блимав оком, конвульсійно тіпав дірявою щокою.
Він шість років ворогував із старим Кашуліним за шматок переораної землі. Бив його щрвесни, а землі зайняв у нього Матвій Кошулін з горобину чверть,—заплющившись, переплюнути можна.
— Замовч, корч!
— Шкодую, що далеко— —звідси не дістану, а то б я тебе тикнув, аж червону шмарклю пустив би.
— Ач ти, мать твою, моргун косорукий!..
— Цитьте ви, зчепилися!..
— Геть, на двір, там і заводьтеся. Авжеж.
— Кинь, Олексо, бач старий наїжився, аж папаха на голові ' ворушиться.
— А він що ж...
— Завтра в вухо йому насцищ, а зараз нишкни.
— В холодну їх, котрі бешкетують!..
Отаман вплюснув кулака в. стіл, що аж вереснув.
— Зразу десятських покличу! Мовчать!
Стихаючи, гомін прокотився до задніх лав і вшух.
— У четвер, як розвидниться, виїжджати на рубанку.
— Як ви, панове старики?
-г-4В час добрий!
— Магайбі!
— Нині старих не дуже слухають...
— Дарма, слухатимуть. Хіба управи не знайдемо? Мій Санько, як різнив його, був у бійку кинувся, за груди хапався. Я його відразу шмагонув: "Зараз же заявлю отаманові і дідам, відшмагаємо..." Посмирнішав, ліг мов травиця під водою.
— А ще, панове старики, одержано від станичного отамана наказ. Отаман перевів голос і покрутив головою: стоячий комір мундира, задираючи підборіддя, врізався йомувлшю.— Цієї суботи до станиці молодим на присягу. Щоб на вечір були в станичній управі.
Коло крайнього від дверей вікна Пантелей Прокопович по-журавлиному підгинаючи кульгаву ногу, стояв поруч із
сватом. Мирон Григорович в розхристаному кожусі сидів на підвіконні, мружачи очі, посміхався в гніду бороду. На коротких білявих віях його пушився іней, брунатне велике ряботиння налилося від холоду кров'ю, посіріло. Коло них, переморгуючись, посміхаючись, стояли молодші козаки, а в середині, засунувши назад синьоверху отаманську, з срібним перехрестям, папаху, похитувався на носках одноліток Пан-телея Прокоповича нестарілий, вічно налитий, мов яблуко-антонівка, рум'янцем Авдійович на окличку "Брех".
/ Служив Авдійович колись у ляйб-ґвардії Отаманського полку. На службу пішов Синиліним, а повернувся... Брехом.
Він перший з хутора потрапив до Отаманського полку, і дивне сталося з козаком: ріс хлопець, як і всі, змалку не хватало в нього— клепки, а з служби прийшов—і пішло колесом. З першого ж дня, скоро повернувся, почав розказувати дивні історії про службу свою при царському дворі і про свої дивовижні в Петербурзі пригоди. Очманілі слухачі спочатку вірили, роззявивши роти приймали на віру, а потім і виявилось, що брехун Авдійович такий, яких хутір від заснування свого не бачив—з нього одверто сміялись, але він не червонів, спійманий на потворній своїй брехні (а може й червонів, та за постійним рум'янцем не розібрати), і брехати не кидав. Під старість цілком зваріював. Притиснуть до стінки—образиться, в бійку лізе, а мовчать, посміхаються—горить в небу4 вальщині, глуму не помічає.
Був на хозяйстві путящий і працьовитий козак, робив усе з розумом, де-не-де і з хитринкою, та як заходила розмова про отаманську його службу... тут уже кожне просто руками розводило, присідаючи на землю від реготу, що вивертав нутро.
Авдійович стояв усередині, хитався на розтоптаних в кругляк повстяниках, оглядаючи козаків, що товпилися навколо, говорив поважно й басовито.
— Нині козак зовсім не той. Дрібний козак і нікудишній. Угрій котрого—надвоє переб'єш. Так, словом,—і зневажливо посміхаючись, придавлював повстяником плювок,—мені довелося в станиці Вешенській подивитись на мертві кістяки, ото було козацтво—це так...