— Мабуть, доведеться бувати на Чернігівщині, в слободі Горохівці — питай коваля Андрія Гаранжу, радий буду тебе бачити. Прощавай, хлопче.
Вони обнялись. Надовго зберігла пам'ять Григорія образ українця з суворим одиноким оком і ласкавими лініями рота на супісних щоках.
У шпиталі Григорій провалявсь тижнів з півтора. Він виношував у душі незформовані рішення, грала в ньому терпка згублива отрута гаранжівської науки, жовч його передалась і Григорієві. З сусідами в палаті він говорив мало, якесь тривожне збентеження знати було в кожному його русі. "Клопітний" — так схарактеризував його під час прийому завідувач шпиталю, нашвидку оглядуючи неруське обличчя Григорія.
Перші дні Григорія трусило, лежав він на ліжку, прислухаючись до неугавного дзвону у вухах.
В цей час і стався такий інцидент:
По дорозі з Воронежу, шпиталь ізволила відвідати особа імператорської фамілії. Повідомлені про це зранку особи лікарського персоналу шпиталю заметушились, мов ті миші в підпаленій коморі. Поранених причепурили, турбуючи їх, позачергово перемінили постільну білизну, молодший лікар навіть намагався вчити, як відповідати персоні і як поводитися, розмовляючи з нею. Тривога передалась і пораненим: дехто наперед почав говорити пошепки. Опівдні коло дверей бевкнула автомобільна сирена і в супроводі належного почту, в настіж відчинені двері шпиталю вступила особа. (Один з поранених, веселун і балакун, запевнював потім товаришів, що під ту мить, як під'їздили вельможні відвідувачі, шпитальний прапор з червоним хрестом раптом буйно захвилював, дарма, що година стояла напрочуд ясна й безвітряна, а на другому боці вулиці, на вивісці голярні еле-ґантний закучерявлений чолов'яга зробив щось подібне до уклінного руху або реверансу). Почали обходити палати. Особа ставила слушні для її становища безглузді питання; поранені, за порадою молодшого лікаря, вилупивши очі ще дужче, ніж вимагали на муштрі, відповідали: "Точно так, ваша імператорська високість" та "Нікак нет", з додатком того ж титулу. Коментарі до відповідав давав завідувач шпиталю, при чому звивався він, мов той вуж, затиснутий вилами, і навіть здалека на нього шкода було дивитись. Царственна особа, переходячи від ліжка до ліжка, роздавала образки. Натовп блискучих мундирів , і густа хвиля дорогих парфумів насувались на Григорія. Він стояв коло свого ліжка, неголений, худий, з запаленими очима; дрібне тремтіння гострих брунатних вилиць показувало його хвилювання.
"Ось вони, на чию радість нас вигнали з рідних куренів і кинули на смерть. Ач, гадюки! Прокляті! Дармоїди! Ось вони найдошкульніші воші на нашій хребтині!.. Чи не за цю... топтали ми кіньми чужі хліба і вбивали чужих людей ? А повз я по стерні і кричав? А страх? Відірвали від родини, морили в касарні..." — клуботалася в голові його кипуча хвиля думок. Пінна злоба зводила цого губи. — "Ситі які всі, аж блищать. Туди б вас, тричі прокляті! На коней, під Гвинтівку, вошами вас засипати, гнилим хлібом, м'ясом червивим годувати..."
Григорій низав очима лощених офіцерів почту и спинив мерхлий погляд на одвислих щоках, члена імператорської фамілії.
4 — Донець, георгієвський кавалер, — вигинаючись показав на нього завідувач, і таким тоном було це сказано, наче він сам заслужив цього хреста.
— Якої станиці? — спитала особа, держачи напоготові образок.
— Вешенської, ваша імператорська високість.
— За що маєш хреста?
В ясних порожніх очах особи тліла нудьга, пересить. Руду-Еата ліва брова заучено сторбучилася — це робило обличчя особи більш виразнішим. Григорій на мить відчув холодок і —поколювання в грудях; таке почуття з'являлося в перші хвилини атаки. Губи його нестримно кривились, тіпалися.
— Я б... Мені б за потребою сходити... за потребою, ваша імператорська... за малою потребою... — Григорій хитнувся, ніби переломлений, показуючи широким жестом під ліжко.
Ліва брова особи стала дибки, рука з образком застигла простягнута. Особа, розгублено звісивши брезклу губу, повернулась до сивого генерала з фразою англійською мовою. Ледве помітне збентеження окрило почет... високий офіцер з аксельбантами, рукою, затягнутою в сніжнобілу рукавичку, торкнувся очей; другий похнюпив голову, третій запитливо глянув в обличчя четвертому... Сивий генерал, поштиво посміхаючись, англійською мовою щось доповів їх імператорській високості, і особа зволила милостиво сунути в руки Григорієві образок і навіть обдарувати його найвищою ласкою: торкнутись рукою його плеча.
Після від'їзду високих гостей Григорій упав на ліжко. Занурившись головою в подушку, лежав кілька хвилин, плечі йому здригалися, не можна було зрозуміти — чи плакав він, чи сміявся, але встав з сухими, прояснілими очима. Його зразу ж викликав до свого кабінету завідувач шпиталю.
— Ти шельма!.. — почав він, бгаючи пальцями бороду, на колір, як линяла заяча шкурка.
— Я тобі не шельма, гаде! — не владаючи нижньою одвис-лою щелепою, ступаючи до лікаря, сказав Григорій. —На фронті вас немає, — і, опанувавши себе; вже стриманіш, — відішліть мене додому.
Лікар, задкуючи від нього, зайшов за стіл, сказав лагідніше:
— Відішлемо. Геть к чорту!
Григорій вийшов, граючи усмішкою, з розлюченими очима. За його потворну непробачну вихватку в присутності високого достойника адміністрація шпиталю позбавила його поживку на три дні. Годували його товариші в палаті та жалісливий ґилавий кухар.
XXIV
Уночі проти 4-того листопаду Григорій Мелехов прийшов до Нижнє-Яблунівського, першого від станції козацького хутора Вещенського юрту. До маєтку Ягідного залишилось кілька десятків верстов. Григорій, ґвалтуючи собак, крочив повз зрідка розкидані двори; за прирічними вербами молоді хлоп'ячі голоси виводили пісню:
А з-за лісу там виблискують мечі.
Іде сотня козаків вусачів.
Попереду офіцер молодий.
Під ним коник вигравав гнідий.
Гучний, дзвінко-чистий тенор заводив:
Нумо, хлопці, хоробріш, хоробріш.
Дружні успівані голоси хвацько підхоплювали:
На завали поспішай поскоріш.
А хто перший до завалів добіжить.
Тому честь і хрест, і слава належить.
Невимовно рідним, теплим повіяло на Григорія, від знайомих слів давньої козацької пісні, котрої і він не раз співав. Щипучий холодок поколював очі, тіснив груди. Жадібно вдихаючи гіркий кизяковий дим, що вилазив з димарів, Григорій проходив хутором, услід йому неслося: