День-у-день вщеплював він у розум Григорієві досі невідомі йому істини, викривав справжні причини виникання війни, їдко висміював самодержавну владу. Григорій пробував заперечувати, та Гаранжа заганяв його на слизьке простими, вбійчо-простими запитаннями, і Григорій примушений був погоджуватись.
Найстрашніше в цьому було те, що сам він у душі почував правоту Гаранжі і безсилий був протиставити йому заперечення, не було їх і не можна було знайти. З жахом Григорій розумів, що розумний і злий українець поступово, неухильно руйнує всі його колишні поняття про царя, батьківщину, про його козацький військовий обов'язок.
Протягом місяця, після приходу Гаранжі* на порох розпалися всі ті підпори, на які опиралася свідомість. Підгнили ці підпори, іржею підточило їх безглуздя війни, і треба було тільки поштовху. Поштовх зробили, прокинулась думка, вона виснажувала, гнітила простий, нелукавий розум Григорія. Він кидався, шукав виходу, розв'язання цього непідсильного "для його розуму завдання і з задоволенням знаходив його у відповідях Гаранжі.
Пізно вночі Григорій якось устав з ліжка і розбудив Га-ранжу. Він підсів до нього на ліжко.
У' вікно крізь спущену штору текло зеленувате світло вересневого місяця. Щоки Гаранжі темніли вибоїнами, вогко
блищали чорні западини орбіт. Він позіхав, мерзлякувато кутав ноги в ковдру.
— Чом не спиш?
— Сну немає. Сон від мене тікає. Ти мені поясни от що: війна одним на користь, іншим — руїна...
— Ну? Ахха-а-а!... позіхнув Гаранжа.
— Почекай!-—зашепотів Григорій, опаленим гнівом.— Ти кажеш, що на потребу капіталістів нас женуть на смерть,
а як же нарід? Хіба він не розуміє? Невже немає таких, щоб могли розказати? Вийшов би і сказав: "Братця, от за що ви гинете в крові".
— Як це так, вийшов? Ти1 що, сказився? А ну побачив би я, як це ти вийшов би. Ми от з тобою шепочемось, мов гуси в очереті, а гавкни голосно—і під кулю... Чорний морок у народі. Війна його збудить. З хмари після грому дощ буде...
— Що ж робить? Говори, гад! Ти мені серце розворушив.
— А що тобі серце каже?
— Не збагну, — признався Григорій.
—: Хто мене з кручі штовхає, того я штовхну. Треба не лякаючись повернути рушниці. Треба в того загнати кулю, хто посилає людей до пекла. Ти знай, — Гаранжа підвівся і, скреготнувши зубами, випростав руки, — піднесеться велика хвиля, вона все знесе!
— По-твойому, що ж... усе горініж треба поставити?
— Га! Владу треба, мов брудні спідні, скинути. Треба з панів шкуру дерти, треба їм губи рвати, бо добре вони народ помордували.
— А за нової влади війну куди подінеш? Так само чубитимуться,— не ми,"так діти наші. Війну чим припиниш? Як її знищити, коли споконвіку воюють?
— Справедливо, війна споконвіку йде і аж доти вона не переведеться, доки буде на світі дурноїдська влада. От! А як була б у кожній державі влада робітнича, тоді б не воювали. Оце й треба вчинити. А це буде, у дубову домовину їх мать!.. Буде! І в німців, і у французів — у всіх заступить влада робітнича й хліборобська. За що ж ми тоді битимемося? Кордони — геть! Чорну злобу — геть! Однакове на цілому світі буде червоне життя. Ех! — Гаранжа зідхнув і, покусуючи кінчики вусів, поблискуючи одиноким оком, мрійно посміхнувся. — Я б, Грицьку, кров свою гарячу по краплі вицідив би, щоб дожити до такого... Полум'я мені серце палить...
Вони проговорили до світанку. В сірих сутінках здрімався Григорій неспокійним сном.
Уранці його збудили голоси і плач. Іван Врублевський, лежачи на ліжку ницьма, схлипував, сякався; коло нього стояли фельдшериця, Ян Варейкис і Косих.
— Чого він хлипає? — висунувши голову з-під ковдри, хрипнув Бурдин.
— Око розбив. Почав із шклянки виймати і кокнув його об землю, — скорше зловтішно, ніж із співчуттям відповів Косих.
Якийсь зрусілий німець, що торгував штучними очима, піднятий духом патріотизму, видавав їх салдатам задурно. Напередодні Врублевському підібрали і вставили скляне око найкращої роботи, таке ж блакитне й гарне, як і справжнє. Так мистецьки було воно зроблено, що навіть уважно вивчавши й то неможна було відрізнити справжнє око від штучного. Врублевський радів і сміявся, мов дитина.
— Прийду додому, — казав він, — хоч яку дівчину обдурю. Одружусь, а потім признаюсь, що око скляне.
— Обдурить, бий його лиха година! — реготав Бурдин, що безперестань наспівував про Дуню та про таргана, що прогриз Дуні фартух.
І от прикрий випадок — і красун хлопець повернеться до рідного села косою потворою.
— Нове дадуть, не. реви, — потішав Григорій.
Врублевський підвів напухле від сліз обличчя з червоною мокрою дірою замість ока.
— Не дадуть. Око—воно триста карбованців коштує. Не дадуть.
. — От око було, так око! Кожна жилка на ньому вимальо-вана, — захоплювався Косих.
Після ранкового чаю Врублевський поїхав з фельдшерицею в крамницю до німця і той знову підібрав око,
— Німці, вони кращі за росіян! — шаленів у захопленні Врублевський.—У купця-росіянина — чорта з два випросиш, а цей і слова не сказав.
Минув вересень. Час скупо відраховував дні. Тягнулись вони безкінечно довгі, набиті мертвою нудотою. Ранком о дев'ятій пили чай. Кожному хворому на тарілочці давали дві чахлі, прозорі скибочки французької булки і грудочку вершкового масла, з мізинець завбільшки. Після обіду розходились голодні. Ввечорі пили чай, для різноманітности запиваючи його холодною водою. Склад хворих мінявся. З "військової палати" (так охрестили хворі палату, де лежали поранені салдати) перший виписався сибиряк Косих, за ним пішов латиш Варейкис. Наприкінці жовтня виписали Григорія.
Гарний, з підстриженою борідкою хазяїн лікарні, лікар Снігірьов на іспиті визнав зір Григорія за задовільний. У темній кімнаті йому показували на певній віддалі освітлені великі літери й цифри. Його виписали і послали до шпиталю на Тверську, тому що загоєна рана на голові несподівано відкрилась, і з'явилося легке нагнивання. Прощаючись з Гаранжою, Григорій спитав:
— Чи побачимось коли?
— Гора з горою не сходиться...
— Ну, хлопче, спасибі, що очі мені відкрив. Тепер я видющий і... злий!
— До полку прийдеш — побалакай про це з козаками.
— Г аразд.