— Пішли. Червоноґвардію пішли вибивати. А у вас чи не буде тютюнцю на цигарку? А, дядю?
т
— Тютюнцю тобі? — придержав коня Григорій.
Козача підійшло до нього. Закасані шаравари його були
мокрі, випуски червоно вилискували. Він сміливо дивився в обличчя Григорія, що діставав з кишені кисета, говорив ламким тенористим голосом:
— Отут зараз, як почнете з'їздити — побачите битих. Учора полонених червоняків погнали до Вешок наші козаки і поклали їх... Я, дядю, стеріг худобу, онде, коло пісочаної могили, бачив звідти, як вони їх рубали. Ой, і страшно ж. Як почали шаблями махати, вони як не заревуть, як не побіжать... Потім ходив, дивився: здебільшого китайці. В одного плече обрубали, дихає часто, і видно, як серце всередині під кров'ями б'ється, а печінки сині-сині... Страшно, — проказав він, дивуючися про себе, що козаків не лякає його оповідання, такий, принаймні, зробив він висновок, оглядаючи байдужі і холодні обличчя Григорія, Христоні і Томі-ліна.
Закуривши, він догладив мокру шию Григорієвого коня, сказав: "Спасибічка", — і побіг до волів.
Край дороги, в неглибокому, вимуленому весняною водою ярку, ледве присипані суглинком, лежали трупи порубаних червоноґвардійців. Виднілося смагляво-синє, мов із цини, обличчя, з загуслою на губах кров'ю, чорніла боса нога в синій ватяній холоші.
— Нудно їм прибрати... Сволота! — глухо зашептав Хри-стоня і раптом, шмагнувши нагаєм свого коня, випереджаючи Григорія, поскакав з гори.
— Ну, завиднілася і на Донській землі кровиця, — поті-пуючи щокою, посміхнувся Томілін. — Ти чуєш, Григорію, як кров смердить? Чуєш чи ні?
XXV.
Ранок розгорнувся напрочуд. О дев'ятій годині вже давалася в знаки спека, а до полудня з півдня повіяв вітер, по небу навипередки потекли хмари і на передмісті п'янко запахло. мЬлодим обклеєним соком, тополевим листям і присмаленими на огріві цеглою і землею.
Вчора Бунчук і Ганна із збірним загоном Донського рад-наркому обеззброювали коло вокзалу анархічний загін, що збунтувався; лише вчора бороздили постаріле обличчя Бунчукове зморшки, а нині — вітром з півдня геть прогнало тривоги, і Бунчук зовсім по-хазяйськи порався коло ґанку з гасівкою, неприязно, з холодком поглядаючи на обличчя Ганнине, заясніле прикрою усмішкою.
Перед сніданком проязичився Бунчук про те, що свого часу дуже не погано готував він котлети з галицьким сосом.
— Ти це серйозно?—:узяв Ганну сумнів.
— Цілком.
— А де ти навчився?
— Ну, знаєш... Ніде чи що? Під час війни полька одна мене вивчила.
— Заходись, приготуй. Я щось непевнюся.
І ось — гасівка. Стурбоване чоло Бунчука, усмішка на губах Ганни — і стільки в ній прихованого лукавства, що Бунчука пориває.
Він люто трясе припалену на сковороді картоплю, супиться:
— Звичайно, коли стояти над душею і кепкувати, то нічого не вийде. 1 до того ж хіба це гасівка? Домна, коли хочеш знати.
. Ганна говорить протяжно і майже мрійно:
— Чом ти не кухар? Які б ти страви готував... Як владно орудував би ти на кухні, де так міцно, мов спирт, пахне цибулею і лавровим листом. Справді, чому ти понехтував галуззю кулінарії? Адже стільки таємничого, ще невивченого
— Послухай, це вже занадто!
Стрічечкою волосся грає Ганна, накручуючи її на пальця, знизу дивлячись на Бунчука, регочеться:
— Сьогодні ж заявлю хлопцям, що ти самозванний кулеметник, що ти колишній кухар при кухні якоїсь величности.
Щиро був. засмучений Бунчук, коли замість галицького coca вийшло щось смердюче, гидке на смак.
Ганна саможертовно їла і навіть знаходила слова скупої похвали.
— Нічого... Приємний сос... Гірчить тільки...
— Правда, нічого? — запалювався Бунчук, веселіючи. — Ну, а коли б додати. осюди тертого хріну, тоді дійсно... — і поцмокав язиком, не помічаючи мужньо стиснутих Ганни них вуст.
Під кінець сніданку Ганна якось потьмяніла, в'яло жувала і, задумавшися, подовгу не відповідала на випадкові запитання Бунчукові. Потім стояла коло палісадника, до ніг залита сонцем, неуважно й легенько смикаючи стиснуту зубами соломинку.
Бунчук притис її голову до свого плеча, вдихаючи тривожний, любий запах розпатланого волосся, спитав:
— Чому ти така? Що з тобою?
Вона довго дивилася на нього, зрідка спускаючи вії, потім розстебнула на комірі його сорочки ґудзика, застебнула його, знову розстебнула.
— Підеш до міста? — відповіді не дочекалася і через гірко стиснуті губи:
— Я швидко вийду з лав Ільку...
:— ЧОМУ?
Знизала плечима. Простежила хисткий біг соняшних плям, розсипаних під тополею; Грудьми лягаючи на низькі штахети палісаднику, сказала з несподіваною лютістю.
— Я чекала. Не вірила. Тепер ясно — через сім, через сім з половиною місяців буду матір'ю.
Вітер з моря, терпкий вітер, баламутив на тополі листя, кидав волосся Ганні з голови на обличчя. Вона не прибирала його. Загаслі зіниці її ширилися; чорніли. Затаєно мовчав Бунчук. Мовчки погладив її руку, але вона, немов ховаючи в душі якусь невідому образу, не відповіла на ласку, прибитою ходою пішла до хати.
Бунчук, входячи до своєї кімнати, причинив двері, спитав, не в силі перемогти нетерплячку:
— Що ж тепер?
— А нічого, — байдуже обізвалася вона. .
Мовчанка була болісна. Бунчук шукав слів, почував без-глуздий розгардіяш думок.
— Роди. До того часу кінчимо контр-революцію. Що ж, хіба вже так погано мати діти? — інстинктивно почув вихід і, трохи збентежено посміхаючися, заспішив: — Неодмінно роди. Роди, Ганно, хлопця, такого чортячого здоровила, курлапого, товстого. Я буду мирний слюсар, і ти знаєш, — чудове буде життя. Років за три ти обростеш жирком і я погладшаю, купимо будиночок у власність... А в будиночку обов'язково буде на вікнах герань і канарка-шельма в клітці. Святами будемо гостей скликати і сами ходитимемо до таких же поважних обивателів. Ти пектимеш недільні пироги, плакатимеш, коли тісто не вдасться. Заощадження будуть.
Ганна, що спочатку неохоче і невесело посміхалася, під кінець пирхнула.
— Ну,, і ідеальчик!
— Не подобається?
— Не зле.
— То ж бо й є, що ніщо твоє!
До міста пішли разом. Ростов, невпізнано демократизувавшися, вирував натовпами Ьалдатів, робітників, бідно одягненого служилого люду. Мідянкою зеленіли сорочки, глянцем виблискували шкіряні куртки, чорніли сурдути і мов та вишивка де-не-де на безбарвно-бурому тлі біліли сукні жінок. В загальному масиві зубожілого міщанства і робітництва либонь і непримітна була якась там чиновниця в потертому демісезоні, що перелякано поспішала у своїх хатніх справах.