Фронтовики одверто реготали, бралися за боки, щедрі на жарти, смалили:
— Бабу свою візьми... в разі вилізе ґила — заправить.
— Ах-ха*ха-ха!.. — заходилися позаду, кашляючи і виблискуючи зубами та масляними від сміху очима.
А з другого кінця синичкою перелітав новий жарт:
— Ми тебе в кашоварники. Звариш борщ поганий, — литимемо в тебе, аж доки з другого кінця ґила вилізе.
— Прудко не побіжиш — саме з такими відступати.
Старі обурювалися, лаялися.
— Годі! Досить! Ач, які їм веселощі!
— Знайшли час дурня клеїти!
— Сором, хлопці! — резонив котрийсь. — А бог? Тож тої Бог — він не подарує. Там умирають люди, а ви... а бог?
— Томилін Іван, — повертаючись, оглядівся сотник.
— Я артилерист, — обізвався Томілін.'
— Записуєшся? Нам і артилеристи потрібні.
— Пиши... Е-ех!
Захар Корольов, Оникійко, з ними ще кілька* взяли батарейця на сміх.
— Ми тобі з верби гармату видлубаємо!
— Гарбузами набиватимеш, картопля замість картечі!
З жартами і сміхом записалося шістдесят козаків. Останній об'явився Христоня. Він відійшов до столу, сказав з переста-ночками:
— Намалюй, значця, мене. Тільки наперед кажу, що не битимуся.
— Навіщо ж тоді записуватися, — роздратовано спитав сотник.
— Подивлюся, пане офіцере. Подивитися хочу.
— Пишіть його, — знизав плечима сотник.
З майдану розходилися ледве не опівдні. Вирішено було другого ж дня вирушати на підмогу мйгулинцям.
Уранці на майдані з шестидесяти охотників зібралося тільки коло сорока. Петро, гарненько вдягнений у шинелю й високі чоботи, оглянув козаків. На багатьох синіли наново нашиті наплічники з номерами колишніх полків, інші красувалися без наплічників. Сідла пухли походними в'юками, в тороках і* саквах — харч, білизна, припасені з фронту набої. Гвинтівки — не у всіх, січна зброя — у більшосте.
На майдані зібралися виряджати служивих баби, дівчата, дітвора, старики. Петро виграваючи вистоялим конем, вишикував свою півсотню, оглянув різномасних коней, вершників, одягнених хто в шинелі, хто в мундири, хто в брезентові дощові плащі, скомандував рушати. Загінчик ходою виїхав на гору, козаки похмуро оглядалися на хутір; в задній ла⥠хтось вистрілив. На горбі Петро одяг рукавички, розправив пшеничні вуса і, повертаючи коня так, що він, часто переступаючи, пішов боком, крикнув, посміхаючися, придержуючи лівою рукою кашкета:
— Со-о-о-отня! Слухай мою команду!.. Ристю, марш!..
Козаки, стоячи на стременах, махнули нагайками, заклусу-
вали. Вітер бив в обличчя, тріпав кінські хвости і гриви, провіщав дощик. Почалися розмови, жарти. Під Христонею спіткнувся вороний, трьохвершковий кінь. Хазяїн упарив його батюгою, вилаявся; кінь, вигнувши колесом шию, перебив на чвал, вийшов з ряду.
Веселий настрій не залишав козаків аж до самої станиці Каргінської. їхали цілком переконані, що ніякої війни не буде, що Мигулінське діло — випадковий наскок більшовиків на козацьку територію.
XXIV.
До Каргінської приїхали надвечір. У станиці вже не було фронтовиків — подалися до Мигулінської. Петро, спішивши свій загін на майдані, коло крамниці купця Левочкина, пішов до станичного отамана на помешкання. Його зустрів росля-вий, могутної постави смагляволикий офіцер. Одягнений він був у козацькі шаравари з випусками, забрані в білі вовняні панчохи, довгу простору сорочку без наплічників, підперезану кавказьким ремінцем. В кутку тонких губів висіла люлька.. Брунатні, з іскрою очі, дивилися вивихнуто, з-під-лоб'я. Він стояв на ґанку, покурюючи, дивлячися назустріч Петрові. Вся масивна постать його, опуклі чавунно-міцні вали м'язів під сорочкою на грудях і руках викривали в ньому не абияку силу.
— Ви станичний отаман? >
Офіцер, видихнув з-під никлих вусів ворох диму, проба-ритонив:
— Так, я — станичний отаман. З ким маю за чес,ть говорити?
Петро назвався. Стискуючи його руку, отаман трохи нахилив голову.
— Лиховидов, Федір Дмитрович.
Федір Лиховидов, козак з хутора Гусино-Лиховидівського, був людина не абияка. Він вчився в юнкерській; закінчивши її, надовго зник. Через кілька років несподівано з'явився на хуторі, з дозволу вищої влади почав вербувати охотників з козаків, що відслужили дійсну. В районі теперішньої Кар-гінської станиці набрав сотню очайдушних шибай-голів, повів за собою до Персії. Із своїм загоном пробув там рік, становлячи особисту варту шаха. В дні перської революції, ря-. туючися з шахом, утік, розгубив загін і знову несподівано з'явився в Каргіні; привіз з собою частину козаків, трьох чистокровних арабських, з шахової стайні, скакунів, привіз велику здобич: дорогі килими, рідкі прикраси, шовки найпииг-ніших кольорів. Він прогуляв місяць, витрусив з кишень ша-равар немало золотих перських монет, скакав по хуторах сніжно-білим на прочуд гарним, тонконогим конем, що по-лебединому носив голову, виїздив ним на приступки крамниці Левочкина, купував щонебудь, платив, не злазячи з сідла і виїздив у скрізні двері.
Зник Федір Лиховидов так само несподівано, як і приїхав. Разом з ним зник його нерозлучний супутник — вістівець, гусиновський козак, танцюриста Панько, зникли і коні, і все, вивезене з Персії.
За півроку об'явився Лиховидов в Альбанії. Звідти, з Ду-раццо, приходили до Каргіна,. на ім'я знайомців його листівки з блакитними нагорними краєвидами Альбанії, з дивними штемпелями.' Потім переїхав він до Італії, з'їздив Балкани, був у Румунії, у Західній Европі; перенесло його ледве не до Еспанії. Таємничість укривала ім'я Федора Дмитровича. Найрізноманітніші чутки і здогадки ширилися про нього по хуторах. Знали тільки одне — що був він близький до монархічних кіл, водився в Пітері з великими сановнн-ками, був у Союзі Руського Народу на видноті, та про те, які місії виконував він закордоном, ніхто нічого не знав.
Вже повернувшися з закордону, Федір Лиховидов вкоренився в Пензі, при тамтешньому генерал-губернаторові. В Каргіні бачили світлину і потім довго хитали головами, розгублено цмокали язиками: "Ну й ну!.." — "вгору лізе Федір Дмитрович!" "З якими людьми водиться, а?" А на світлині Федір Дмитрович з усмішкою на свойому горбоносому смаглявому обличчі серба, під ручку піддержує губернаторшу, підсаджуючи її в ландо. Сам губернатор до нього ласкаво, мов до рідного посміхається, широкоспинний маш-талір у витягнутих руках ледве втримує віжки, коні ось-ось ладні рвонути і нести, закусивши вудила. Одна рука Федора Дмитровича ґалянтно тягнеться до волохатої папахи, друга, мо,в чару, держить губернаторшин лікрток.