Вона присіла поруч, жаль і біль когтили їй серце. Спитала пошепки:
— Тобі важко, Ільку?
Він стиснув її руку, заскрипів зубами, відвернувся до стінки. Так і заснув, не сказавши й слова, а уві сні щось невиразно й жалісливо мурмотів, намагався1 скочити. Вона з жахом помітила і здригнулася від безсвідомного страху: він спав, з напівзаплющеними, зведеними під.лоба очима,, з-під повік запалена виблискувала жовтавість опуклих білків.
— Піди звідти, — прохала вона його вранці. — Іди краще на фронт. Ти перевівся, Ільку. Згинеш ти на цій роботі.
— Замовчи! — вигукнув він, блимаючи побілілими від люті очима.
— Не кричи. Я образила тебе?
Бунчук погас якось зразу, немов би криком виплеснув накопичену в грудях лютість. Втомлено розглядаючи свої долоні, сказав: <
— Нищити людську погань — брудна справа. Розстрілювати— це, чи бачиш, шкодить здоров'ю і душі... Ач, ти...— вперше при Ганні він бридко вилаявся. — На-брудну роботу йдуть або дурні і звірі, або фанатики. Всім кортить походжати в цвітучому садку, але ж — чорт їх забери! — перш, ніж садити квітоньки і деревця, треба бруд вичистити! Угноїти треба! Руки треба закаляти! — підносив він голос, дарма, що Ганна, відвернувшись, мовчала. — Бруд треба знищити, а цим ділом гидують!.. — вже кричав Бунчук, гатячи кулаком по столі, часто мигаючи кров'янистими очима.
До кімнати заглянула Ганнина мати, і він, отямившися, заговорив тихше:
— Я не піду з цієї' роботи! Тут я бачу, виразно почуваю, що тут я корисний! Згрібаю нечисть, угноюю землю, щоб ситіша була! Родючіша! Колись по ній ходитимуть щасливі люди. Може син мій ходитиме, якого немає... — Він засміявся скрипучо й невесело.,— Музика майбутнього... ти пам'ятаєш, Ганно? Скільки я розстріляв цих гадів... кліщів!.. Кліщ — це комаха така, в тіло впинається... З десяток ось цими руками вбив... — Бунчук витягнув уперед стиснуті мов у шуліки, кігтисті, чорноволосі руки, пускаючи їх на коліна, пошепки сказав: — І взагалі к чорту! Горіти так, щоб іскри летіли, а чадіти нічого... Тільки я, справді, стомився. Ще трохи, і піду на фронт... маєш рацію...
Ганна, мовчки вислухавши його, стиха сказала:
— Йди на фронт або на іншу роботу. Іди, Ільку, інакше
ти... звар'юєш. # —
Бунчук повернувся до неї спиною, потарабанив по вікні.
— Ні, я міцний... Ти не думай, що є люди з заліза. Всі ми з одного матеріялу вилиті... В житті немає таких, котрі не бояться на війні, і таких, хто б, убиваючи людей, не носив... не був морально подряпаний. Та не за тими, з наплічниками, болить серце... ТІ — свідомі люди, як і ми з тобою. А от учора довелося серед дев'ятьох розстрілювати трьох козаків... працівників...1 Одного почав розв'язувати... — Голос Бунчуків ставав глухіший, невиразніший, ніби відходив він усе далі й далі — торкнув його руку, а вона, як підошва... чорства... Проросла суцільними мозолями... Чорна долоня, порепалася... вся в саднах... у горбах... Ну, я піду — враз урвац він розмову і непомітно для Ганни потер горло, стягнуте, мов волосяним арканом, жорстким корчем.
Він взувся, випив шклянку молока, пішов. У коридорі його дігнала Ганна. Довго держала його важку волохату руку в своїх руках, потім пригасла її до палаючої щоки і вибігла на двір.
Час помахував куцими днями. Теплішало. З Озова до гирла Дону стукалася весна. Наприкінці березня до Ростова почали прибувати українські червоноґвардійські загони, котрих тіснили гайдамаки та німці. У місті почалися вбивства, грабунки, бешкетні, реквізиції. Деякі, остаточно розкладені загони, ревкомові довелося роззброювати. Не миналося без сутичок і стрілянини. Під Новочеркаськом ворушилися козаки. В березні, мов бруньки на тополях, набухали по ста-, ницях суперечності між козаками та іногородніми, подекуди гримотіли повстання, викривалися контр-революційні змови. А Ростов жив буйним, повнокровним життям: увечорі Великою Садовою походжали юрби салдатів, матросів, робітників. Мітингували, лущили насіння, попльовували у струмки вздовж пішоходів, бавилися з бабами. Так само, як і раніше, працювали, їли, пили, спали, вмирали, родили, кохалися, ненавиділи, дихали солонуватим з моря вітерцем, жили, поривані великими й малими бажаннями. На Ростов насувалися близькі грозові дні.. Пахло обталим чорноземом, кров'ю близьких боїв пахло.
Одного такого политого сонцем гожого дня Бунчук повернувся додому раніше, як звичайно, і здивувався, заставши Ганну вдома.
— Ти ж пізно завжди приходиш, а сьогодні чому так?
— Я не зовсім здорова.
Вона пройшла за ним до його кімнати. Бунчук роздягнувся, з тремтячою радісною усмішкою сказав:
— Ганю, від сьогодні я не працюю в суді. ч — Та що ти? Куди ж тебе?
— До ревкому. З Кривошликовим сьогодні говорив. Він вбіцяє послати мене кудись на округу.
Повечеряли вони разом. Бунчук ліг спати. Схвильований, він довго не міг заснути, курив, ворочався на твердуватому матрасі, радісно зідхав. З великим задоволенням ішов він 3 СУДУ} бо почував, ідо ще,трохи — і не витримає, надломиться. Він докурював четверту цигарку, коли почув легкий скрип дверей. Підвівши голову, побачив Ганну. Боса, в самій сорочці, майнула вона через поріг, тихенько підійшла до його ліжка. Крізь шпарини у віконниці на її оголений овал плеча падало тьмяне зелене світло місяця. Вона нахилилася, теплу долоню поклала Бунчукові на губи.
— Посунься... Мовчи...
Лягла поруч. Гарячі ноги її тремтіли в колінах.
Спираючися на ліктя, підвелася; пекучим шелестом йому на вухо:
— Я прийшла до тебе, тільки тихше!.. Тихше... Мама
СПИТЬ...
Вона, нетерпляче відсунула з чола важку, мов гроно винограду, прядку волосся, блиснула димучим, синюватим вогником очей, грубувато, вимучено прошептала:
— Не сьогодні-завтра я можу втратити тебе... Я хочу тебе кохати з усім шалом — і жасько здригнулася на свою рішучість:— Ну, швидше.
Бунчук цілував її пониклі неторкано-тугі прохолодні перса, гладив піддатливе тіло і з жахом, з великим, що всю свідомість його пойняв, соромом, почував, що він недолугий.
У нього тряслася голова, болісно паленіли щоки. Випру-чившись, Ганна гнівно відштовхнула його; обсмикуючи сорочку з огидою і відразою спитала, задихнулася зневажливим шепотом: