Раз якось Бунчук сказав:
— Я тобі огидний після всього цього... Правда?
— Це був іспит.
— Чого? Витривалости?
— Ні, почуття. '
Бунчук відвернувся і довго не міг вгамувати тремтіння губів. Більше розмов на цю тему у них не було. Зайві і безбарвні були б слова.
Після одужання Бунчука злагоду між ними йе порушила жодна незгода. Він немов віддячував за те, що через нього витерпіла вона, був винятково уважний, попереджував кожне її бажання, але робив це не набридливо, з невластивою йому м'ягкістю і вона оцінила це. Суворими, але вже іншими—підкореними і без краю відданими очима дивився він на неї.
В середині січня вони виїхали з Царицина до Воронежа. Дивлячися з площадки на місто, що залишалося позаду, Ганна поклала на плече Бунчукові руку, сказала, немов ,бн кінчаючи перервану тоді розмову.
— В незвичайних обставинах ми зійшлися... Може, навіть не треба було б... Це від розуму, а не від серця, звичайно. І чи знаєш, чому я говорю—не треба? Дивись...—вона повела рукою, показуючи на сніжний степ, що крутився за колією величезним блискотливим срібним карбованцем:—Там усе вирує. Потрібне напруження всіх сил, а почуття, по-моєму, послаблює завзяття. Треба б нам або раніше, або пізніше зустрітися.
— Не так!—Бунчук посміхнувся, пригортаючи її до себе.— Ми з тобою будемо однією людиною, і це не тільки не послаблятиме нашу цілеспрямованість, а й навпаки:—підсилюватиме її. Дивися: зламати один пруток легко, але два сплетені докупи—вже важче.
— Приклад, Ільку, не дуже вдалий.
— Дарма... Але вся ця розмова — запізня.
— Це правда, та до того ж я й узагалі зовсім не так уже засмучена тим, що ми...—вона, ніяковіючи, запнулася:—наполовину зійшлися. Адже особисте не зможе задушити в нас бажання боротися...
— ...І перемагати, чорт забери!—закінчив Бунчук, стискуючи в своїй руці її маленький, войовничо стиснутий' кулачок.
Що вони не були досі фізично близькі, це надавало їх. стосункам якогось юнацького, хвилюючо-ніжного характеру. Бажання перейти останню грань зближення не тяжило над. ними. Ганну це по-своєму радісно хвилювало; спитала, думаючи про це:
— Правда ж, наші взаємини з тобою зовсім неподібні до-стосунків такого роду. Хазяйка в Царицині та й усі вважали нас за подружжя. Правда? Як гарно хоч би вже тим, що-виходить з міщанських рямців звичайного. В боях ми з тобою злюбилися і зуміли зберегти наше почуття, не забруднюючи, його тваринним, земним...
— Романтика! — посміхнувся Бунчук.
— Що? — перепитала вона.
Бунчук мовчки погладив її голову.
Ганна затуманеними очима довго дивилася на снігове роздолля, на далекі невиразні контури хуторів, що пропливали мимо, на фіялкові гребні перелісків, на прорізі байраків. Заговорила квапливо; придушено-низький і наспівний був грудний, віольончельний тембр ЇЇ голосу:
— І потім взагалі яким гидким і нікчемним видається тепер* всякий клопіт створити своє індивідуальне маленьке щастячко. Що воно проти того неосяжного людського щастя, якого домагається революцією перестраждана людськість? Чи правда? Треба розчинитися ось у цьому пориванні до визволення, треба... треба злитися з колективом і забути про себе, як про відокремлену частку...—вона тихо, мов дитина уві сні,, посміхнулася самими кутками ніжного і мужнього рота; на верхній губі від посмішки лягла миготлива тінь. — Знаєш, Ільку, майбутнє життя я відчуваю як далеку-далеку, казково-прекрасну музику. Ну от, як уві сні іноді чуєш... Ти чуєш музику уві сні? Це не окрема тонесенька мелодія, а потужний і гармонійний гімн, що наростає акордами. Хто ж не любить, красу? Я люблю її у всіх, навіть найдрібніших проявах... А хіба, не красиве буде життя за соціалізму? Ні воєн, ні злиднів, ні гноблення, ані національних перетинок—нічого. Як насмітили,, напаскудили люди на землі... Скільки людського горя пролито!..—Вона кинулася до Бунчука, шукала його руки. — Ну, скажи: хіба не солодко вмерти за це? Ну, скажи ж! А? У що ж вірити, як не в це? Для чого ж жити?... Мені здається, коли я умру в бою...—Вона притиснула руку Бунчукову до грудей, так, що він чув приглушений стукіт її серця і, дивлячися на нього знизу вгору, потемнілим глибоким поглядом, зашепотіла:— І коли смерть не буде моментальна, то останнє, що я відчуватиму,—це урочистий, разюче-прекрасний гімн прийдешнього.
Бунчук слухав, загнувши голову. Його запалив її молодий пристрасний порив і крізь ритмічне перестукування коліс, скрізь скрипіння вагону і дзвін рейок йому причулася велична неясна мелодія. Холодом всипаний, пішов до надвір-ніх дверей, поштовхом ноги розчинив їх. На площадку з посвистом вхопився вітер, колюча сніжна курява, пара і потужний рев паротягу.
XVII.
16-го січня увечорі Бунчук і Ганна переїхали до Воронежа. Пробули там два дні і виїхали на Міллерово, бо в день від'їзду було одержано звістку, що туди перебралися Донський ревком і вірні йому частини, примушені під натиском каледінців очистити Кам'яиську.
В Міллерові — метушня і тиск. Бунчук затримався там на кілька годин і другим потягом виїхав до Глибокої. Другого дня він прийняв кулеметну команду, а ранком наступного дня був уже в бою з чериєцівським загоном.
Після того, як Чернєцова розбили, їм з Ганною несподівано довелося розлучитись. Прибігла вона вранці з штабу жвава і трошки засмучена.
— Ти знаєш, — тут Абрамсон. Він дуже хоче побачити
тебе. А потім ще новина — сьогодні я їду. , —
— Куди ? — здивувався Бунчук.
— Абрамсон, я і ще кілька товаришів їдемо до Луганського на агітаційну роботу.
— Ти кидаєш загін? — холоднувато спитав Бунчук.
Вона засміялася, тулячись до нього розчервонілим обличчям:
— Признайся: тебе смутить не те, що кидаю загін, а те, що тебе кидаю? Але ж це на час якийсь. Я певна, що на тій роботі з мене буде більша користь, ніж коло тебе. Агітація, мабуть що більше в моїй спеціальності, ніж кулеметна справа... — і пустотливо повела оком,— вивчена хоча би й під керівництвом такого досвідченого командира, як Бунчук.
Незабаром прийшов Абрамсон. Він по-давньому був палкий, діяльний, непосидючий, так само виблискував білою плямою на жуковій, мов обсмоленій, голові. Бунчукові щиро зрадів.
— Підвівся?—Дуж-же гарно! Ганну ми забираємо,—і здогадливо натякаючи, примружився:—Ти не заперечуєш? Не заперечуєш? Так-так... Так-так... Дуж-же гарно! Я тому ставлю таке питання, що ви, очевидно, зжилися в Царицині.