— Ти не татко, — прошепотів хлопчик (у товаристві сестри1 він почував себе сміливіше).
— А хто ж я?
— Ти—чужий козак.'
— Ось так голос!.. — Григорій зареготав. — А татусь де ж у тебе?
— Він у нас на службі, — переконливо схиляючи голову, "казала дівчинка (вона була меткіша).
— Так його, дітки! Хай свій двір знає. А то він десь літає.
цілісінький рік, а його пізнавай! — з уданою QyвopІcтю вкинула Іллівна і посміхнулася на посмішку Григорія.—Від тебе й баба твоя незабаром відмовиться. Ми вже до неї хотіли зятя приймати.
— Ти що ж це, Наталко? А?—жартома звернувся Григорій до жінки.
Вона зашарілася, перемагаючи збентеження перед своїми, підійшла до Григорія, сіла поруч, без краю щасливими очима довго обводила всього його, гладила гарячою чорствою рукою його суху брунатну руку.
— Дарко, на стіл збирай!
— У нього своя жінка е, — засміялася та і все тою ж вихлявою, легкою ходою пішла до печі.
Як і перше, була вона тонка, чепурна. Сухі, гарні ноги її туго охоплювали фіялкові вовняні панчохи, акуратний чирик сидів на нозі, мов вирізьблений, малинова рясна спідниця туго затягнута, бездоганно біла виблискує вишивана завіска. Григорій перевів погляд на жінку — і в її вигляді помітив деяку зміну. Вона причепурилася до його приїзду: сатинова .блакитна кофточка, з вузьким мережевом коло п'ясти рукавом, облягала її ладний стан, горбилася під м'якими великими персами; синя спідниця, з розшитим морщиненим подолом, унизу була широка, вгорі—--перехват. Григорій збоку оглянув її повні, мов виточені ноги, хвилююче-тугий обтя-нутцй живіт, і широкий, мов у годованої кобилиці зад, — подумав: "Козачку з-поміж усіх баб угадаєш. В одежі—звичка, щоб все перед віччу було; хочеш — гляди, а хочеш—ні. А в мужичок зад з передом не —розбереш, як у лантусі ходить..."
Іллівна перехопила його погляд, сказала з навмисною хвастовитістю:
— Ось у нас як офіцерські жінки ходять! Ще й городським носа утруть!
— Чого ви там, ненько, гомоните!—перепинила її Дарка.— Куди вже нам до городських? Сережка он зламалася, та й тій шаг,ціна! — гірко закінчила вона.
Григорій поклав руку на широку, робочу спину жінчину, вперше подумав:— "Гарна баба, в око впадає... Як же .вона жила без мене? Відай, заздрилися на неї козаки, та й вона, може, на когось позаздрилася. А що коли жалмеркою приймала?" Від цієї несподіваної думки в нього грімко йокнуло серце, стало погано на душі. Він допитливо подивився в її рожеве обличчя, що вилискувало й пахтіло огірочною помадою. Наталка спалахнула під його уважним поглядом, пе-ремігши збентеження, шепотнула:
— Ти чого так дивишся? Скучив чи що?
— Ну, а як же?!
Григорій відігнав негожі думки, але щось зловороже, не-усвідомлене ворухнулося цієї хвилини до жінки.
Крехчучи вліз у двері Пантелей Прокопович. Він помолився на образ, крекнув: ,
— Ну. ще раз здорові були!
— Хвала богові, старий..% Замерз? А ми чекали: борщ га
рячий, прямо з вогню, — метушилася Іллівна, брязкаючи ложками. , :
Розв'язуючи на шиї червону хустку, Пантелей Прокопович гримів обмерзлими повстяниками. Стягнувши кожуха, зідрав намерзлі на вусах і бороді бурульки і, підсажуючись до Григорія, сказав:
— Замерз, а на хуторі нагрівся... Переїхали порося у Г аньки.
— В котрої? — жваво спитала Дар$а і перестала батувати високу білу паляницю.
— В Озеровсї. Як не вискочить вона, падлюка, як не понесе! І такий, і сякий, і шахрай, і борону в когось украв. Яку борону? — чорти її знають!
Пантелей Прокопович докладно перерахував усі прізвиська, якими наділял його Ганька, не сказав тільки про те, що дорікала вона йому молодцм гріхом, щодо жалмерок. Григорій посміхнувся, сідаючи до столу. І Пантелей Прокопович, бажаючи виправдатись в його очах, гаряче закінчив:
— Таку єресь перла, що й у рот взяти нічого! Хотів уже був повернутися, батогом її оперезати, та Грицько був, а в ним якось мов би незручно.
Петро відчинив двері і Докійка на кушаку ввела червоне, з пліхою, теля.
— На масляну млинці з каймаком істимемо! — весело гукнув Петро, штовхаючи теля ногою.
По обіді Григорій розв'язав торбу, почав обдаровувати сем'ян гостинцями. *
— Це тобі, матусю... — простяг він теплу шалеву хустку.
Іллівна прийняла подарунок, хмурячись і рожевіючи по-
молодому. Накинула на плечі, та так повернулася перед дзеркалом і повела плечима, що навіть Пантелей Прокопович обурився:
— Карга стара, а туди ж — перед дзеркалом. Тьху!..
— Це тобі, тату... — скоромовкою буркнув Григорій, перед очима у всіх.розгортаючи нового козацького кашкета, з високо підсмикнутим верхом і' полум'яно-червоною околичкою.
— Ну, спаси Христос! А я на кашкет бідував. У крамницях цього року їх не було... Аби в чому літо проходив... До церкви аж соромно йти в старому. Його, цей старий, вже на опудало пора вдягти, а я носив...—говорив він сердитим голосом, оглядаючись, мов би побоюючись, що хтось підійде й відбере синів подарунок.-
Сунувся приміряти було до дзеркала, але поглядом стерегла його Іллівна. Старий перейняв її погляд, круто виль-нуЬ, покульгав до самовара. Перед ним і приміряв, одягаючи, кашкета набакир.
— Ти чого ж це, дрючок старий? — присікалася Іллівна.
'Але Пантелей. Прокопович відбрехався:
— Господи! ІТу, й дурна ти! Самовар же, "а не дзеркало? Тож бо й є!
Дружині подарував Григорій шерстяний відріз на спідницю; дітям роздав фунт медяників; Дарці — срібні з камінчиками серги; Докійці — на кофточку; Петрові — цигарок і фунт тютюну. Поки баби сокотіли, розглядаючи подарунки, Пантелей Прокопович виновим королем пройшовся по кухні і навіть груди випнув:
— Ось він, козачок ляйб-ґвардії козацького полку! Призи здіймав! На інператорськім огляді перший захопив! Сідло і всю амуніцію! Ух, ти!.. .
Петро покусуючй пшеничного вуса, милувався з батька, Григорій посміхався. Закурили, і Пантелей Прокопович, боязко подивившись на вікна, сказав:
— Поки не нагодилися всяка рідня та сусіди, розкажи ось" Петрові, що там робиться.
Махнув Григорій рукою.
— Б'ються.
— Більшовики де тепер? — спитав Петро, вмощуючись зручніше.
— З трьох боків: з Тихорецької, з Таганрогу, з Воронежа.
— Ну, а ревком ваш що думає? Чого їх допущає на наші землі? Христоня з Іваном Олексійовичем приїхали, брехали всяке, але я ім віри не. йму. Не так щось там.