Кроків за двадцять хтось, охриплий, сердитий, гукав:
— Ноші!.. Немає ношів?.. Ноші!
—1 При-ці-іл... — тягуче співав голос чотового з фронтових салдатів: — Вісімнадцять... Чота, випал!..
Проти вечора над" суворою землею, знижаючись, закрутилися перші сніжинки.
За годину мокрий, липкий сніг рідкою біллю притрусив поле і суглинисто-чорні грудочки забитих, що никло полягали скрізь, де, наступаючи і відходячи, топталися розстрільні бійців.
Надвечір відійшли каледінці.
Цієї тьмяно забілілої від молодого снігу ночі Бунчук був у кулеметній заставі. Крутогоров, накинувши на голову десь добуту пишну попону, їв мокре волокнувате м'ясо, плював, лаявся упівголоса. Геворкянц тут же, під ворітьми крайнього двору, грів над цигаркою сині, зведені холодом пальці, а Бунчук сидів на цинковій набійній скриньці, кутаючи полою шинелі мерзлякувато тремтячу Ганну, відривав від очей її щільно притиснуті вогкі долоні, зрідка цілував їх. Незвичні, туго сходили з вуст слова ніжности:
— Ну, як же це так?.. Ти ж тверда була... Ганнусю, послухай, візьми себе в руки!.. Ганнусю!.. Люба!.. Друзяко!.. До цього звикнеш... Коли гордість не дозволяє тобі піти, то будь іншою. А на забитих не можна так дивитися... Проходь мимо, і — все! Не давай думкам волі, загнуздуй їх. Ось бачиш, хоч ти й говорила, а жіноче перемагає тебе.
Ганна мовчала. Пахли долоні її осінньою землею і теплом жінки.
Перепадаючи, сніжок крив небо тьмяною, ласкавою імлою. Хмільна дрімота стигла над двором, над близьким полем, над містом, по-звірячи причаєним.
VII.
Шість день під Ростовом і в самому Ростові йшли бої. Билися на вулицях і перехрестях. Двічі червоноґвардійці здавали ростовський вокзал і обидва рази вибивали звідти ворога. Шість день не було полонених ні з того, ні з другого боку.
Надвечір 26-го листопаду, Бунчук, проходячи з Ганною повз вантажну станцію, побачив, як двоє червоноґвардій-ців пристрілюють офіцера, взятого в полон; Ганні, яка відвернулася, сказав трошки визивно:
— Оце мудро! Вбивати їх треба, нищити без пощадку! Вони нас не мгілуватимуть, та нам цього й не треба, і їх нічого милувати. К чорту! Згрібати з землі цю погань! І взагалі— без сантиментів, коли справа йде про долю революції. Вони мають рацію, ці робітники!
На третій день він захворів. Добу держався на ногах, почуваючи, що нудить його щодалі все дужче, відчуваючи кволість у всьому тілі та чавунним дзвоном і непереможною вагою налиту голову.
Пошарпані червоноґвардійські загончики уходили з міста на світанку 2-го грудня. Бунчук ішов за підводою з кулеметом і пораненими; Ганна і Крутогоров підтримували його. Він на превелику силу ніс своє обм'якле, безсиле тіло, мов уві сні переставляв залізно-непідатливі ноги, зустрічав далекий, заклично-стривожений погляд Ганни і наче здалека слух його сприймав її слова.
— Сядь на віз, Ілля. Чуєш? Ти розумієш мене, Ільку? Прошу тебе, сядь, ти хворий!
Але Бунчук не розумів її слів, не розумів і того, що, надломивши, боре і вже переміг його тиф. Десь зовні билися, не проходячи в свідомість чужі, і дивно-знайомі голоси, десь, віддалені простором, горіли несамовитим, тривожним вогнем чорні очі Ганни, потворно хитаючись, клуботала.ся/ борода Крутогорова.
Бунчук хапався за голову, притискав до запаленілого багрового обличчя свої волохаті широкі долоні. Йому здавалося, що з очей його точиться кров, а весь світ, безбреж-ний, хисткий, відгороджений від нього якоюсь невидимою заслоною, дибиться, рветься з-під ніг. У маячній уяві його поставали неймовірні картини. Він часто зупинявся, опирався Крутогорову, що хотів посадовити його на воза.
— Не треба! Почекай! Ти хто такий?.. А де Ганна? Дай мені землі грудочку... А цих знищуй — під кулемет на мою команду! Націлювання пряме!.. Почекай! Гаряче!.. — хрипів він, висмикуючи з рук Ганни свою руку.
Його силоміць поклали на воза. Хвилину він ще відчував гостру суміш якихсь різноманітних запахів, бачив хаотичне переломлювання світових ефектів, із страхом намагався повернути свідомість, пересилював себе — і не пересилив.
Замкнулася над ним чорна безгомінням, набухла порожнеча, тільки десь у височині вуглясто жеврів якийсь опаловий, обарвлений ясною блакиттю клапоть та схрищувалися зиґзаґи й петлі червоних блискавок.
VIII.
З дахів падали пожовклі від соломи бурульки, розбивалися з хруським шкляним дзвоном. На хуторі калюжами і таловинами цвіла розталь; по вулицях, принюхуючись, бродили невилинялі корови. По-весняному цвірінькали горобці, шпортаючись V купах зваленого по дворах хмизу. На майдані Мартин Шаміль ганявся за втеклим з двору ситим рудим конем. Кінь, круто підіймаючи ликуватий донський хвіст, треплючи на вітрі иерозчісану гриву, збрикував, далеко кидав з копитів груддя талого снігу, кодував майданом, зупинявся коло церковного муру, нюхав цеглу; підпускаючи господаря, косив фіялкове око на вуздечку в його руках і знову витягував спину в шаленому чвалі.
Похмарними теплими днями пестував землю січень. Козаки, дивлячись на Дій, сподівалися нечасного водопілля. Мирон Григорович того дня довго стояв на задвір'ї, дивився на набухлі снігом луки, на крижану сизо-зелень Дону, думав: "Гляди лишень, накупає й цього року, як торік. Снігу, снігу навалило! Відай, важко під ним землиці,-—не здихне".
Митько в самій захисній гімнастівці чистив коров'яник. Біла папаха чудом держалася в нього на потилиці. Мокре від поту пряме волосся падало на лоба, він одводив його навідворіть брудної, просмерділої гноєм' руки. Коло воріт коров'яника лежали збиті в купу мерзлі зливки гною, по них топтався пушистий цап. Вівці тислися до тину. Ярка, що переросла матір, намагалася ссати її, мати відгонила її ударами голови. Осторонь кільцерогий чорний чухався об соху валах.
Коло комори з жовтими пофарбованими глиною дверима валявся на пригріві брудастий, жовтобровий пес. Зовні, під стріхою, на стінах комори висіли ятері; на них дивився дід Гришака, спираючись на костур; видно, думав про близьку весну та лагодження рибальського знаряддя.
Мирон Григорович пройшов на гарман, хазяйським оком обміряв прикладки сіна, почав було підгрібати граблями розсмикану козами просяну солому, але до слуху його дійшли чужі голоси. Він кинув на стіжок граблі, пішов у двір.