Ти за мною в тугу не вдавайсь.
Бо не всі ж, моя ти люба,
Помирають на війні.
Листницький, зупиняючись, прислухався і почував, що і його владно зворушує щирий сум пісні. Якась туга струна натягалася в серці, що кидалося частіше, низький тембр підголоску торкав цю струну, примушував її болісно тремтіти. Листницький стояв десь поблизу комори, вдивлявся в осінню хмару вечора і почував, що очі його вологнуть, сльози гостро і солодко ріжуть повіки.
їду, їду чистим полем,
Чує серденько моє,
Ой, та серце чує, воно прочуває —
Не вернутися додомоньку мені.
Баси ще не уривали останніх слів, а підголосок уже злітав над ним, і звуки, тріпочучи, мов ті крила білогрудого стрепета на льоту, шугаючи, кликали за собою, розказували.
Просвистала, куля олив'яна.
Груди вона вразила мої.
Я коневі впав свому на шию.
Йому гриву чорну кров'ю обливав...
За час простою на спочивищі тільки раз якось почув Листницький бадьорливі слова старовинної козацької пісні. Прогулюючись, як і звичайно увечорі, він ішов повз комору. До нього долетіли напівхмільні голоси і регіт. Листницький здогадався, що каптенармус, їздивши до містечка Незвіська по продукти, привіз звідти самогонку і почастував козаків. Підпивши житньої горілки, козаки про щось сперечалися, смія-лися,. Повертаючись з прогулянки, Листницький ще здалека почув дужий гуркіт пісні і дикий, пронизливий, але складний присвист:
На війні хто не бував, ,
Той про жах і не чував.
День ми мокнем, ніч тремтимо.
Цілу ніченьку не спимо.
"Фі-ю-ю-ю-ю-ю-ю! Фі-ю-ю-ю-ю-ю-ю! Ф-ю-ю-ю!" — вібруючи струмився, спиралею вився висвист, і, покриваючи його, гриміло, що найменше, голосів із тридцять:
Повсякчас, повсякчас.
Повсякчас, повсяк час.
Якийсь бешкетник, видно, з молодих, заглушливо і коротко висвистуючи, гатив по дерев'яному помості навприсідки. Чітко лунали удари закаблуків, піснею приглушувані:
Море Чорне та й шумить,
В кораблях вогонь горить. ,
Вогонь гасим,
Турків давим.
Слава дбнським козакам.
Листницький ішов, мимовільно посміхаючись, намагаючись ступати в такт. "Може, в піхотних полках не так гостро відчувається цей потяг додому, — думав він, але розум підсовував холодні заперечення: — А в піхоті хіба інші люди? Безперечно, козаки хоробливіше реагують на вимушене сидіння в шанцях — на службі своїй звикли до постійного руху. А тут протягом двох років доводиться ВЇД-сижуватись або топтатись на місці в безплідних спробах наступу. Армія плоха, як ніколи. Потрібна сильна рука, великий успіх, рух уперед, — це здвигнуло б. Хоч історія знає такі приклади, коли в епоху затяжнх війн найстійкіше і най-дисциплінованіше військо розхитувалось морально. Суворов — і той відчув на собі... Але козаки триматимуться. Коли й підуть, то останні. Все ж це — маленька відокремлена нація, за традицією войовнича, а не якийсь там фабричний або мужицький набрід".
Наче бажаючи переконати його, в коморі чийсь надтріснутий ламкий голос затягнув "Калиноньку". Голоси підхопили, і Листницький, уходячи, чув усе той же сум, перелитий у пісню.
Офіцер молодий богу молиться.
Молодий козак додому проситься:
— Ой, та дозволь мені молодому,
Та дозволь мені додому,
Відпусти мене додому.
Та до батька,
Та до батька, та до неньки.
Та до батька, та до неньки,
До жіночки молоденької.
Через три дні, після того як утік з фронту, Бунчук уве-чорі увійшов до великого торговельного містечка, що лежало в прифронтовій смузі. По хатах уже засвітили. Морозець затянув калюжі тонкою шкарлупою льоду і кроки поодиноких перехожих чути було ще здалека. Бунчук ішов, пильно дослухаючись, обминаючи освітлені вулиці, пробираючись безлюдними завулками. Входячи до містечка він мало не нахопився на патруль і тепер ішов з вовчою квапливістю, тулячись до парканів, не виймаючи правої руки з кишені неймовірно вимащеної шинелі — день лежав, закопавшись у стодолі в полову.
В містечку була база корпусу, стояли якісь частини, була небезпека — наскочити на патруль, тим-то волохаті пальці Бунчукові і гріли неодривно рубчасте держално нагану в кишені шинелі.
На протилежному кутку містечка він довго ходив порожнім завулком, заглядаючи у ворота, вивчаючи, розглядав форму кожного вбогого домка. Хвилин за двадцять підійшов до непоказного будиночка на розі, заглянув у шпарину віконниці і, посміхнувшись, рішуче пішов у фіртку. На стук йому відчинила літня, в хустці, жінка.
— Борис Іванович у вас кватирує? — спитав Бунчук.
— Так. Проходьте, будь ласка.
Бунчук боком протиснувся повз неї. Почув ззаду холодний брязк клямки. В низенькій кімнаті, освітленій малюсень-кою лямпочкою, за столом сидів немолодий, у військовому строї, чоловік. Мружачись, він придивлявся і підвівся, із стриманою радістю простягаючи Бунчукові руку.
— Звідки?..
— З фронту.
— Ну?..
— Бачиш ось...—посміхнувся Бунчук і, торкнувши пучкою салдатський ремінь чоловіка у військовому, невиразно сказав:
— Кімната є?
— Так, так. Проходь сюди.
Він завів Бунчука до ще меншої кімнати, не світячи, посадовив його на стільця і, причинивши двері до сусідньої кімнати, завісивши вікно фіранкою, сказав:
— Ти зовсім?
— Зовсім.
— Як там?
—'Усе готове.
— Надійні хлопці?
— О, так.
— Я думаю, ти зараз роздягнешся, а потім ми поговоримо. Давай твою шинелю. Я зараз принесу вмитися.
Поки Бунчук умивався над позеленілою мідницею, чоловік у військовому, погладжуючи стрижене йожиком волосся, говорив стомлено і тихо:
— Зараз вони незміримо дужчі за нас. Наша справа — зростати, поширювати свій уплив, працювати, рук не покла-даючи, над роз'ясненням справжніх причин війни. І ми ростемо, — будь певен цього. І те, що відходить від них, неминуче приходить до нас. Доросла людина проти хлопчика безумовно дужча, та коли цей дорослий старіє, робиться дряглий, то цей же хлопець прибере його. А тут ми бачимо не тільки старечу дряглість, а й розклад усього організму, що до того ще й прогресує.
Бунчук скінчив умиватися і, розтираючи обличчя шорстким полотняним рушником, сказав:
— Я перед відходом виповів офіцериськам свої погляди... Знаєш, смішно так вийшло. Після мого відходу кулеметників, напевно, труситимуть, можливо, хтось із хлопців під суд піде, та коли доказів немає, про що говорити? Я сподіваюсь, що їх розпорошать по різних частинах, а нам це на руку: хай запліднюють ґрунт... Ах, які хлопці там є! Кремневої породи.