XIX.
і
Наприкінці жовтня, рано вранці, осавул Листницький дістав наказа від командира полку—з сотнею пішо з'явитися на Двірцевий майдан.
Видавши наказа вахмістрові, Листницький похапцем одяг-ся. Офіцери вставали, позіхаючи, лаючись
— В чому справа? ' ‘
— В більшовиках!
-т— Панове, хто брав у мене набої.?
— Куди виступати?
— Ви'чуєте, — стріляють?
— Який біс — стріляють? У вас галюцінація слуху!
Офіцери вийшли на двір. Сотня перешиковувалася чотовими колонами. Листницький швидким маршем вивів козаків з двору. Невськйй порожнював. Десь справді постукували поодинокі постріли. На двірцевім майдані їздив панцерник, патрулювали юнкери. Вулиці зберігали пустельну тишу. Коло брами Зимового козаків .зустрів наряд юнкерів і козацькі офіцери четвертої сотні. Один з них, командир сотні, відкликав Листницького набік.
— Вся сотня з вами?
— Так. А що? ?
— Друга, п'ята і шоста не пішли, відмовились, але кулеметна команда з нами. Як козаки?
Листницький коротко махнув рукою.
— Горе! А перший і четвертий полки?
— Немає їх. Ті не підуть. Ви знаєте, що сьогодні чекають виступу більшовиків? Чорт зна що робиться. — І тужно зід-хнув: —податися б на Дін від усієї цієї каші...
Листницький увів сотню у двір. Козаки, зіставивши Гвинтівки в козла, розбрелися по просторому, як пляц, дворі. Офіцери зібралися в далекому флігелі. Курили. Переговорювалися.
За годину прийшов полк юнкерів і жіночий батальйон. Юнкери розмістились у вестибюлі палацу, втягнули туди, кулемети. Ударниці товпились у дворі. Козаки, тиняючись по дворі, підходили до них, брудно, жартували. Одну/ куцу, одягнену в підчикрижену шинелю, урядник Аржанов ляснув по спині.
— Тобі б, тітко, діти родити, а ти на чоловічому ділі.
— Роди сам!—огризнулася басовита непривітна "тітка".
— Любоньки мої! І ви з нами? — чіплявся до ударниць старовір і бабій Тюковнов.
— Лозанів би їм, задрипанкам!
, — Вояки розкарячені!
— Сиділи б по .хатах! Ач, скрута винесла!
— Дубельтівки мирського зразку!
—— Спереду — солдат, а ззаду — чи то піп, чи то чорт зна що.... Навіть плюнути охота!
— Гей, ти, ударна! Підбери лишень сиділку, а то ложем гахну!
Козаки гоготали, веселішали, дивлячись на жінок. Але до півдня веселий настрій зник. Ударниці, розбившись на чоти, несли з майдану соснові грубі бруси, барикадували браму. Керувала ними дебела, чоловічого крою баба, з георгієвсь-кою медалею на гарно .підігнаній шинелі. Майданом чартіш почав проїздити панцерник, юнкери звідкись несли до палацу ручні скриньки з набоями і кулеметними стрічками.
— Ну, станичники, держись!
— Виходить, що битимемось?
— А ти думав,— як? Ударниць лапати тебе привели сюди?
Коло Лагутіна групувалися земляки, буканівці і слащевці.
Вони про щось радилися, переходили з місця та місце. Офіцери кудись ‘зникли. У дворі, крім козаків і ударниць, не було нікого. Майже коло самої браіуіи стояли кинуті кулеметниками кулемети, щити їх мокро тьмяніли.
Надвечір посипалася паморозь. Козаки захвилювалися.
— Що ж це за порядки: — завели і держать на дворі без харчів.
— Треба Листницького знайти.
— Шу-у-кай! Він у палаці, а юнкери нашого брата туди не пускають.
— Треба по кухню посилати чоловіка — хай везуть.
По кухню вирядили двох козаків.
— Ідіть без Гвинтівок, а то поздіймають, — порадив Лагу-тін. ‘ "
Кухню чекали години зо дві. Ні кухні, ані гінців не було. Як виявилось, кухню, що виїздила з двору, завернули сал-дати-семенівці. Перед смерком ударниці, що скупчились коло брами, розсипалися густою розстрільнею, лежачи під брусами, почали пострілювати кудись через майдан. Козаки участи в стрілянині не брали, курили, нудилися. Лагутін зібрав сотню коло муру і, боязко поглядаючи на вікна палацу, заговорив:
— Он що, станичники! Нам тут робити нічого. Треба йти, а то без вини постраждаємо. Почнуть палац обстрілювати, а ми тут при чому? Офіцерів'—і сліду нема... Що ж ми, хіба прокляті, що маємо тут гинути? Гайда додому, годі тут спини обтирати. А Тимчасовий уряд... Та на який він нам лад приснився! Як ви, станичники?
— Вийди з двору, а більшовики і почнуть з кулеметів полоскати.
— Голови поздіймають!
— Не повинно бути...
— Тоді розбирайся!
— Ні вже, сидітимемо до кінця.
— Наша справа теляча,—.поїв та й до закутку.
— Кому як, а наша чота йде!
— І ми підемо!
— До большаків людей послати — хай вони нас , не зачіпають, а ми їх не зачепимо.
Надійшли козаки першої і четвертої сотні. Радилися недовго. Три козаки віД; кожної сотні по одному, вийшли з брами, а за годину повернулися в супроводі трьох матросів. Матроси, переплигнувши через бруси, навалені коло брами, ступали по дворі з удавано-розв'язиим виглядом; підійшли до козаків, привіталися. Один з них, молодий чорновусий красун, у розхристаному бушлаті і зсунутій на потилицю шапці, протиснувся в середину козацького натовпу.
— Товариші козаки! Ми, представники революційної Бал-тийської фльоти, прийшли для того, щоб запропонувати вам залишити Зимовий палац. Вам нічого захищати чужий вам буржуазний уряд. Хай його захищають буржуазні синки, юнкери. Жоден салдат не став на оборону Тимчасового уряду, і ваші брати — козаки першого і четвертого полків —приєдналися до нас. Хто хоче йти з нами — відходь ліворуч.
— Стривай, браток! — виступив наперед бравий урядник
першої' сотні. — Піти — ми залюбки... А як нас більшовики за вітром пустять. *
— Товариші! В імені Петроградського військово-револю
ційного комітету ми обіцяємо вам цілковиту безпеку. Ніхто вас не зачепить. :
Поруч з чорновусим матросом став другий, кремезний і рябуватий. Він оглянув-козаків, повертаючи товсту, бичачу шию, вдарив себе по обтягнутим форменкою опуклим грудям:
— Ми вас супроводжуватимемо! Нічого, братишки, непев-нитись, ми вам не вороги і петроградські пролетарі вам не вороги, а вороги оці...
Він ткнув відставленим великим пальцем у бік палацу і посміхнувся, оголивши щільні злі зуби.
Козаки м'ялися в нерішучості, жінки-ударниці підходили, слухали, поглядали на козаків і знову йшли до брами.
—— Гей ви, баби! Підете з нами?—крикнув бородатий козачина.
Відповіді не дочекався.
. — Розбирай ґвинтовки —і ходу! — рішуче сказав Лагутін.