Договорити йому не дали. Знявся неймовірний галас, буря вигуків немов зірвала Калмикова з діжки. Нахилившись, він швидкими кроками йшов до Бунчука, не доходячи кількох крюків, крутнувся на підборах. '
— Козаки! Хоруйжий Бунчук торік дезертував з фронту,—
ви це знаєте. Що ж, невже ми слухатимемо цього боягуза і зрадника? ; '
Командир шостої сотні, військовий старшина Сукин, зім'яв голос Калмикова басистим гуркотом.
.— Заарештувати його, негідника! Ми кров проливали, а він рятувався в запіллі!.. Беріть його!
— Почекаємо, брати-и!
— Хай говорить!,
— Годі людині язика зав'язувати! Хай вияснює свій напрямок.
— Заарештувати!
— Дезертирів нам не треба!
— Говори, Бунчук!
— Митровичу! Рубани но їх!
— Ге-е-еть!..-.'
— Цить, суче вим'я!
— Крий їх! Крий їх, Бунчук! Ти їм упоперек! Упоперек!
На діжку скочив високий, без кашкета, козак, член полкового ревкому. На його тонкій шиї по гадючому крутилася голо-обстрижена, Гуляста, мов диня-зимівка, голова. Він палко закликав козаків не підкорятися зрадникові революції, генералові Корнілову, говорив про згубливість війни з народом, закінчив промову звертаючись до Бунчука:
— А ви, товаришу, не. думайте, що ми вас" як і пани офіцери, зневажаємо. Ми вам раді і шануємо, як представника народу, і ще за те шануємо, що бувши ви офіцером, не утискували козаків, а були з ними по-братерськи.. Брутального слова від вас не чули, але не думайте, що ми неосвічені люди, не розуміємо поводження — ласкаве слово
і тварина розуміє, не те що людина. Низько вам кланяємось
" '
і просимо переказати пітерським робітникам і салдатам, що на них руку ми не підіймемо!
Мов у котли гахнули: гуркіт хвальних криків сягнув останнього ступню напрудження і, повільно спадаючи, затихнув"
Знову на діжці хитнувся, переламуючись ставним торсом Калмиков. Про славу і честь сивого Дону, про історичну місію козацтва, про разом пролляту офіцерську й козацьку кров говорив він; задихаючись, помертвіло блідіючи.
Калмикова заступив опасистий білявий козак/ Злобну промову його, скеровану проти Бунчука, перервали, — промовця стягли за руки. На діжку скочив Чикамасов. Ніби розколюючи поліно, махнув руками, гаркнув:
— Не підемо! Не будемо вивантажуватись! У телеграмі прописано, ніби козаки обіцяли допомагати Корнілову, а хто нас питав? Не обіцяли ми йому. Офіцери з козацької спілкової ради обіцяли! Греков хвостом намахав,—хай він і допомагає!..
Все частіш змінялися промовці. Бунчук стояв, угнувши лобасту голову, земляним рум'янцем чорніло його обличчя* на шиї і скронях у здутих жилах буйно кидався живчик. Гу-щавіла наелектризована атмосфера. Почувалося, що ще трохи — і яким не.будь безглуздим учинком, кров'ю розрядиться напруженість.
Зі станції юрбою прийшли салдати залоги, і офіцери залишили мітинг. *
За півгодини захеканий Дугін підбіг до Бунчука:
— Митровичу, що робити? Калмиков щось надумав. Вивантажує зараз кулемети, гінця верхового кудись послали.
— Ходім туди. Збери чоловіка з двадцятеро козаків! Мерщій!
Коло вагону ешелонного Калмиков і три офіцери нав'ючували на коней кулемети. Бунчук підійшов перший, оглянувся на козаків, і, сунувши в кишеню шинелі руку, вцхо-гхив новенький, дбайливо вичещений офіцерський наган.
— Калмиков, ти заарештований! Руки!..
Калмиков плигнув від коня, збочився, лапнув кабуру та витягти револьвера не встиг: вище голови його дзвинькнула куля; випереджуючи звук пострілу, глухо, недобрим голосом гукнув Бунчук:
— Руки!..
Курок його кагану оголюючи дзьобик бійка, поволі піднявся до половини. Калмиков стежив за ним звуженими очима, важко підносив руки, поляскував пальцями.
Офіцери неохоче здали зброю.
— І шаблі накажете зняти? — шанобливо спитав молодий хорунжий-кулеметчик.
— Так.
Козаки розв'ючили коні, внесли кулемети до вагону.
— До цих поставити вартових, — звернувся Бунчук до Дугіна. — Чикамасов заарештує решту і приставить їх сюди. Чуєш, Чикамасов? А Калмикова ми з собою поведемо до ревкому залоги. Осавуле Калмиков, будь ласка, ; іди вперед.
— Ловко! Ловко! — захоплено сказав один з офіцерів, плигаючи до вагону і провожаючи очима Бунчука, Дугіна і Калмикова, що віддалялись.-
— Панове! Ганьба, панове! Ми поводились, як діти! Ніхто не додумався вчасно шльопнути цього негідника. Коли він наставив на Калмикова револьвера, тут би йому раз — і готово!
Військовий старшина Сукин з обуренням оглянув офіцерів, довго діставав тремтячими пальцями цигарку з цигарниці.
— їх же ціла чота... Перестріляли б, — винувато зауважив хорунжий-кулеметчик.
Офіцери мовчки курили, зрідка переглядаючись. Швидкість, з якою все сталося, їх приголомшила.
Калмиков, покус.юючи кінчик чорного, вуса,/ деякий час ішов мовчки. Ліва вилицювата щока його горіла, як від ляпаса. Зустрічні мешканці дивилися здивовано, зупинялися, перешіптувалися. Над Нарвою линяло передвечірнє хмарне небо. По коліях червоними зливками лежало опале листя берез — серпень розгубив, уходячи. Через зелену баню церковці перелітали галки. Десь за станцією, за смерковими полями, дихаючи холодком, уже лягла ніч, а від Нарви на Псков, на Лугу, небесною цілиною, бездоріжжям усе. ще йшли загрунтовані гляйвасом вечора подерті хмари і переходячи невидиму межу, тіснила сутінки ніч.
Коло станції Калмиков круто повернувся, плюнув в обличчя Бунчукові.
— Негідник!
Бунчущ .ухилившись від плювка, помахом підніс брови і довго стискував лівою рукою п'ясть правиці, що поривалася ковзнути в кишеню.
— Йди!.. — ледве виговорив він.
Калмиков пішов, потворно лаючись, випльовуючи брудне кім'я слів, породжених на фронті смертною тугою, жахом, одчаєм і болем.
— Ти зрадник! Зрадник! Ти заплатиш за це! — вигукував
він, часто зупиняючись, наступаючи на Бунчука. > .
— Іди!.. Прошу... — всякий раз умовляв той.
І Калмиков, стискуючи кулаки, знову зривався з місця, йшов ривками, як запалений кінь. Вони підійшли до водо-тягу. Скриплячи зубами, Калмиков кричав:
— Ви не партія, а банда. мерзенних' покидьків суспільства. Хто вами керує?—'Німецький головний штаб! Біль-шо-ви-ки!.. х-х-ха! Покручі! Вашу партію, набрід цей, купують, як б....! Хами! Хами, мать вашу!.. Продали батьківщину!.. Я б усіх вас на одній поперечці!.. О-о-о-о! Настане час!.: Ваш цей Ленін не за тридцять німецьких марок продав Росію?!.. Хапнув мільйончика — і зник!., каторжанин!..