Спочатку, коли заговорив, власним слухом ловив у голосі свойому непевність, якусь фалш, награність, наче збоку прислухався до своїх безсоковитих слів, жахався неперекоц-ливости своїх доводів, якісь великі, важкі брили слів, щоб ламати ними, трощити... І замість цього з невимовною прикрістю відчував, як бульбахами зриваються з його вуст легковажні фрази, а в голові плутаються вихалащені ковзькі думки. Він стояв, обпікаючись потом, важко дихаючи. Говорив, просвердлюваний наскрізь одною думкою: "Мені доручили таку велику справу — і от, ясно, я її нівечу власними руками... Слова не зв'яжу... Та що це зі мною? Інший на мойому місці сказав би і переконав у тисячу разів краще... О, чорт, яка ж я бездара".
Козак з зеленими, клейкими очима, що спитав про ярмо, 'вибив його з дурного півзабуття; розмова, що знялася по цьому, дала йому змогу стямитися, і потім; сам на себе дивуючись, почуваючи надзвичайний наплив сил і багатий добір яскравих, наточених, гострих слів, він запалився і, ховаючи під зовнішнім спокоєм наринуле зворушення вже поважно і в'їдливо бив яхідні запитання, вів розмову, як вершник, що приборкав досі необ'їждженого запіненого в скаканні коня.
— А ну, скажи: чим погані Установчі збори?
— Леніна вашого німці привезли... Ні? А звідки ж він узявся... З верби?
— Митровичу, ти своєю охотою приїхав, чи підіслали тебе?
— Військові землі до кого відійдуть?
—г А чим нам за царя погано жилось?
— Меншовики теж за нарід.
— У нас Військовий круг, влада народня-— на що нам ради? — питали козаки.
Розійшлися за північ. Другого ранку вирішили зібратися обом сотням на мітинг. Бунчук залишився ночувати в вагоні. Чикамасов запропонував йому лягати з ним. Христя-чись перед сном, лягаючи, попередив:
— Ти, Ілько Митровичу, мо', без опаски лягаєш, таю ти вибачай... У нас, голубе, вошки водяться. Коли наберешся — не ображайся. З туги таку ядерну вошу розвели, що .аж біда. Кожна з холмогорську телицю буде. — Помовчавши, він тихенько спитав: — Ілько Митровичу, а з яких народів Ленін буде? Словом, де він народився і ріс?
— Ленін? — Росіянин.
— Невже?
— Правда, росіянин.
— Ні, браток! Ти, бач, погано про нього знаєш, — з відтінком власної переваги пробасив Чикамасов. — Знаєш, якої він крови? — нашої! Сам він з донських козаків, .походить з Сальської округи, станиці Великокняжеської, — зрозумів? Служив у батарейцях — гомонять. І обличчя в нього підходяще, — як у низівських козаків: вилиці здорові і знову ж очі.
— Звідки ти чув?
— Гомоніли проміж собою козаки, довелося чути/'
— Ні, Чикамасів! Він — росіянин, з Симбірської губерні.
— Ні, не повірю. А дуже навіть просто не повірю. Пугач з козаків? А Степан Разин? А Єрмак Тимофійович? То ж бо й є. Всі, котрі бідний нарід на царів підіймали, — всі з козаків. А ти ось кажеш — Сибірської губерні. Навіть кривдно, Митровичу, слухати таке.
Посміхаючись, Бунчук спитав:
— Так кажуть, що й козак? >
—— Він і є козак, тільки зараз не об'являється. Я, як на обличчя оком скину, відразу пізнаю. — Чикамасов закурив і, дихаючи в обличчя Бунчукові густим махорчаним запахом, задумливо кашлянув: — Дивом я дивуюся, і ми тут до бійки сперечалися: коли він, Володимир Ільїч, нашинський козак, батареєць, відкіля ж він міг такої превеликої науки засягти? Гомонять, ніби спочатку війни потрапив він до німців у полон, навчався там, а потім усі науки пройшов, та як почав їхніх робітників бунтувати та вчених лудою лудити, — вони й перелякались до смерти. "Йди, кажуть, лобастий, додому, христос з тобою, а то ти нам таких ділов напутляєш, що й поки життя не розібрати!", — і вирядили його до Росії, забоялись, як би він робітників не настренчив! Ого! Він, брате, зубець! — Не без хвастовитосте виголосив Чикамасов останню фразу і радісно засміявся в темряву.
— Ти, Митровичу, не бачив йогд*? Ні? Шкода. Гомонять, у нього голова— величезна. — Покашляв, випустив через 'ніздрю рудий сніп диму і, докурюючи цигарку, казав далі:— Отаких би баби більше родили. Зубець, далебі! Він ще не одному цареві перекрут зробить... — І зідхнув: — Ні, Митровичу, ти не сперечайсь зі'мною: Ільїч — козак... Пощо вже там тінь наводити?! В Сибірській губерні таких і на корню не буває.
Бунчук промовчав, довго лежав посміхаючись, не заплющуючи очей. 1
Заснув не скоро, — його й справді густо обсипали воші, розлізлись під сорочкою вогневою нудною сверблячкою; поруч зідхав і шкрябав тіло Чикамасов, пирхкаючи відгонив дрімоту чийсь неспокійний кінь. Він зовсім був уже заснув, та коні не помирившись зчепилися, затупотіли, гнівно заверещали.
— Бешкетуй, диявол!.. Тр-р-р. Тр-р-р! проклятий!.. — за-, сланим тенорком закричав скочивши Дугін і чимсь важким ударив коня.
Бунчук, зможений вошами, поворочався, перевернувся на другий бік і, з досадою розуміючи, що сон відійшов надовго, почав думати про завтрашній мітинг. Намагався уявити — у що виллється опір офіцерів, посміхнувся: "Втечуть, певне, коли козаки дружно запротестують, а, проте,, чорти їх знають?.. На всякий випадок договорюся з залоговим комітетом". Якось мимоволі згадав епізод з війни, атаку в жовтні 1915 року, а потім пам'ять, ніби, зрадівши, що спрямували її на знайому, витоптану стежку, настирливо і злорадно почала підсовувати окрайки спогадів: обличчя, потворні пози забитих російських і німецьких салдатів, різноголосу мову, безбарвні, стерті часом шматки бачених колись пейзажів, невимовлені, чомусь збережені думки, внутрішні, ледве відчутні відгуки гарматної канонади, знайомий стукіт кулемету і ' шарудіння стрічки, бравурну мелодію, гарний до болю, злегка бляклий малюнок рота коханої колись жінки і знову—шмаття війни: забиті, осілі горбки братських могил...
Бунчук заметушився, підвівшись, сів, уголос сказав чи тільки подумав: "До смерти носитиму ось ці спогади і не я один, а всі, хто поціліє. Покалічили, назнущалися з життя! Прокляті! Прокляті!.. Ви й смертю не спокутуєте своєї провини!.."
І ще згадав дванадцятирічну Лукерку, доньку забитого на війні петроградського робітника-металіста, приятеля, з яким колись разом працювали в Тулі. Увечорі йшов бульваром. Вона — цей незграбний, щуплий підліток, — сиділа на крайній лаві, хвацьки розкинувши тоненькі ноги, покурюючи/На зів'ялому обличчі її — стомлені очі, гіркота в кутках намальованих, видовжених передчасною зрілістю губ. "Не пізнаєте, дядю?"—— хрипко спитала вона, посміхаючись з професійною заучені стю, і підвелася, зовсім по-дитячи безпорадно і гірко заплакала, згорбившись, притискаючись головою до Бунчукового ліктя.