І в цьому випадкові: ще до відозви Корнілова ясно розумів, що козакам з ним не одну стежку топтати, нюх підказував, що і Керенського захищати не слід; помізкував, вирішив: не допустити сотню до Петрограду, а коли й дове-деться з ким цокнутись, так з Корніловим, але не за Корейського, не за його владу, а за ту, що повстане після нього. Що по Керенському буде бажана справжня своя влада,— цього він був більше, ніж певний. Ще влітку довелось йому побувати в Петрограді, у військовій секції виконкому, куди посилала його сотня по пораду, з приводу конфлікту з командиром сотні; подивившись на роботу виконкому, переговоривши де. з ким з .товаришів-більшовиків, подумав: "Обросте цей кістяк нашим робітничим м'ясом, — оце буде влада. Умри, Іване, а держись за неї, держись, як дитина за материну цицьку".
Цієї ночі, лежучи на попоні, частіш, ніж звичайно, згадував з великою, незнанною досі палкою любов'ю людину, під керівництвом якої намацав жорстку свою путь. Думаючи про те, що мав завтра говорити козакам, згадав і слова Штокмана про козаків, їх він повторював часто, немов цвях аж до голівки вбивав: "Козацтво консервативне з самої суті своєї. Коли ти переконуватимеш козака в правоті більшовицьких ідей, — не забувай про це, роби обережно/вдумливо, умій пристосовуватися до обставин. Спочатку до тебе ставитимуться так само упереджено, як ти і Михась Кошовий спершу до мене, але хай це тебе не бентежить. Довби вперто, — остаточний успіх за нами".
Іван Олексійович вважав, що, переконуючи козаків не йти з Корніловим, він зустріне з боку деяких заперечення, але вранці, коли в свойому вагоні обережно заговорив про те, що треба вимагати повернення на фронт, а не йти на Петроград битися із своїми, козаки охоче погодилися і радо вирішили відмовитися від дальшого походу на Петроград. Захар Корольов і козак Чернишевської станиці Турилін були найближчі спільники Івана Олексійовича. Весь день вони* перебираючись з вагону до вагону, говорили з козаками, а надвечір, на якомусь полустанку, коли потяг притишив хід, до вагону, де був Іван Олексійович, ускочив урядник третьої чоти Пшенічніков.
— На першій же станції сотня вивантажується! — схвильовано крикнув він, звертаючись до Івана Олексійовича.— Який ти голова комітету, коли не знаєш, чого козаки бажають. Годі нам дурня клеїти! Не поїдемо далі!.. Офіцерня, на нас зашморг вішає, а ти ні в дудочку, ні в сопілочку. Для цього ми тебе обирали? Ну, чого скалишся?
— Давно б так, — посміхаючись проговорив Іван Олексійович.
На зупинці він перший вискочив з вагону. В супроводі Туриліна пройшов до начальника станції.
— Потяг наш далі не виряджай. Вивантажуватися тут
почнемо. 4
— Як це так? — розгублено спитав начальник станції.— У мене наказ... Путьовка...
— Замкнись! — суворо перепинив його Турилін.
Вони розшукали станційний комітеті голові, кремезному рудуватому телеграфістові, пояснили,— в чому справа, і за кілька хвилин машиніст охоче повів ешельон у тупик.
Квапливо підмостивши східці, козаки почали виводити з вагонів коні. Іван Олексійович стояв коло паротягу, розчепіривши довгі ноги, витираючи піт із смаглявого усміхненого обличчя. До нього підбіг блідий командир сотні.
— Що ти робиш? Ти знаєш, що...
— Знаю! — обірвав його Іван Олексійович. — А ти, пане осавуле, не галасуй!—І блідіючи, рухаючи ніздрями, чітко сказав: — Відгаласував, хлопче! Тепер ми на тебе з прибором кладемо. Такеньки!
— Верховний Корнілов... — побагровівши, накинувся було осавул, та Іван Олексійович, дивлячись на свої розтоптані чоботи, що глибоко поринули у пухкий пісок, полегшено махнувши рукою, порадив:
— Повісь його на шию замість хреста, а нам він без потреби.
Осавул повернувся на підборах, побіг до свого вагону.
За годину сотня без єдиного офіцера, але бойовим ладом виступила зі станції, прямуючи на південний захід. У передній чоті, поруч з кулеметчиками, їхали Іван Олексійович, що перебрав командування сотнею, і помічник його, низенький, капловухий Турилін.
Насилу орієнтуючись за одібраною в колишнього командира мапою, сотня дійшла до села Горіле, стала на ночівлю. Порадившись, вирішили йти на фронт, в разі спробує хтось затримати — битись.
Стриноживши коні і виставивши варту, козаки полягали спати. Багаття не запалювали.
Почувалося, що в більшості настрій пригнічений, полягали без звичайних розмов і жартів, заховуючи один від одного думки.
"Що, як одумаються і повиняться?".—не без тривоги подумав Іван Олексійович, умощуючись під шинелею.
Ніби підслухавши його думки, підійшов Турилін.
— Спиш, Іване?
— Поки ні.
Турилін присів у нього в ногах, посвічуючи вогником цигарки, сказав пошепки:
— Козаки мутяться... Нашкодили, а тепер побоюються. Заварили ми кашу... Не густо — ти як гадаєш?
— Там видно буде,—спокійно відповів Іван Олексійович.— А ти не боїшся?
Турилін, чухаючи під кашкетом потилицю, криво посміхнувся:
— По правді сказати, торопію... Починали — не боявся, а зараз острах бере.
— Вхопив шилом патоки.
— Ха що, Іване, — його сила.
Вони довго мовчали. На селі гасли вогні. Звідкись., з безбережних заливів багнистої, вкритої шелюжником луговини, доносився, качиний кряк.
— Материка крякає, — задумливо проговорив Турилін і знову замовк.
М'яка, нічна, ласкава тиша паслася на луках. Роса обминала траву. Змішані запахи мочажинника, зіпрілої куги, болотистого ґрунту, намоклої в росі трави ніс до козацького стану вітрець. Коли-не-коли дзвякіт кінської триноги, пирх-кання та важкий тупіт і крехкання коня, що качається по землі. Потім знову сонна тиша, далекий-далекий, ледве чутний хрипкуватий крик дикого качура і відмовний—ближче— крякіт подружки. Навальний стрекотливий пересвист невидимих у темряві крил. Ніч. Безгоміння. Туманна лугова вогкість. На заході, коло підніжжя неба — висходила густо-фіялкова опара хмар. А по середині, над древньою Псковською землею, мов те повсякчасне нагадування, широко жевріє карбований Батиїв шлях.
На світанку сотня рушила в похід. Пройшли село Горіле, услід їм довго дивилися баби й дітвора, що вигонили, в череду корови. Піднялися на цегляно-червоний, пофарбований сходом горб. Турилін, оглянувшись, торкнув ногою стремено Івана Олексійовича: с