— Станичники! Неможна такечки! Нас знов же під конфуз підвели. Обдурити хочуть. Раз сталася революція і всьому народові дано волю — значця повинні війні край покласти, бо нарід і ми війни не хочемо. Акуратно я гомоню? До діла?
— До діла!
—; Під хвіст кобилі!
. —> Осточортіла всім!
— Шаравари он на... не держуться... Яка війна?!
—> Не ба-жа-ємо!..
— Додому!
— Відчалюй паротяга! Федоте, ану!
— Станичники! Почекайте! Станичники! Братця!.. Чорти, в рот вас, в печінку, в душу!.. Братця... — надсаджувався Манжулов, намагаючись перекричати тисячу голосів. — Почекайте! Паротяга,не хвилюйте! Він нам без діла, а тільки ж ошук. Хай нам їх високоблагородіє командир полку документ оголосить: чи справді нас вимагають на фронт, чи це з їхньої капризности?
Полк тільки після того повантажився у вагони, як схвильований командир полку, собою не владаючи, тремтячи губами, вголос прочитав одержану з штадиву телеграму про виклик полку на фронт.
В одній теплушці їхало шість чоловіка татарців-хуторян,
що служили в 27-ому полку: Петро Мелехов, рідний дядько Михася Кошового, Микола Кошовий, Оникій, Федот Бодов-ськов, Меркулов — цигануватий, з чорно-кучерявою бородою і з шалими, ясно-брунатними очима, та Максимка Грязнов, сусід Коршунових, безпутний і веселий козак, що на весь станичний юрт набув чорної слави безстрашного конокрада. "Меркулову аж он як підійшло б коні уводити — на цигана скидається і все таке, а от не краде. А ти, Максиме, кінський хвіст побачиш — і то в жар тебе кидає" — завсігди сміялися з Грязнова козаки. Максимка червонів, мружив блакитне, мов квітка льону, око, капосно віджартовувався: "З Меркуловою матір'ю циган ночував, а моя либонь позаздрила. А то хіба б я... Та спаси й помилуй!
В теплушці ходив скрізний вітер; коні стояли коло нашвидку збитих з дошок корит під попонами; серед вагону, на горбочку мерзлої землі чадили вогкі дрова, їдкий дим тягло у дверну шпарину. Козаки сиділи на сідлах круг вогню, сушили засмерділі від поту та вогкости онучі. Федот Бодов-ськов грів коло вогню босі гнуті ноги. На калмицькому, з гострими вилицями обличчі його блукала задоволена усмішка. Грязнов нашвидку прихоплював дратвою відсталу підошву, прокуреним охриплим голосом говорив, звертаючись невідомо до кого:
—1 '...Маленький був, узимку, бувало, заберуся на піч, а бабка моя (їй на той час за сто перевалило!),'помацки ськає мені в голові, гомонить: "Ягідка, Максимку, мій! За старих часів не так люди жили, кріпко жили, за звичаями, і ніяких на них не було напастів. А ти, дитино, доживеш до такого часу, що побачиш, як землю всю обплутають дротом і літатимуть по синьому небі птахи з залізними носами, дзьобатимуть вони людей, як грак кавуна дзьобає... і буде помір на людей, глад, і повстане брат проти брата і син проти батька. Залишиться народу як од пожежі трави". Що ж, — помовчавши казав Максим далі; — і справді збулося; телеграф вигадали, — ось тобі й дріт. А залізний птах — єроплани. Мало вони нашого брата подовбали? І голод буде. Мої он проти тих років половину хліба сіють, та й кожен господар так. По станицях старий та малий залишилися, а вдар недорід — ось і "глад" вам. *
— А брат проти брата — це мов би брехня? — спитав Петро Мелехов, поправляючи вогонь.
— Почекай, і до цього нарід дійде!
— Владу не встановлять і забуцькаються, — втрутився Федот Бодовськов.
— Ще приборкувати чортів доведеться.
— Ти спочатку з німцем розв'яжись,—засміявся Кошовий..
— Що ж, повоюємо ще...
Оникій, уданим переляком кривлячи голощоке баб'яче обличчя, вигукнув:
— Цариця наша лахонога, доки ж усе "повоюємо"?
— Аж доки ти, халаштан, шерстю обростеш, — підсік його Кошовий.
Хто сидів коло вогнища дружно засміявся. Петро захлинувся димом і, кашляючи, дивлячись на Оникія очима повними сліз, тикав у його бік пальцем.
— Волосся — воно дурне... — збентежений мурмотів ОнИг кійко: — Воно і де не треба росте... Дарма ти, Кошовий, ногами бовтаєш...
— Ні, вже досить! Сьорбнули через край! — спалахнув несподівано Грязнов.
— Ми тут бідуємо, в вошах гинемо, а родини наші там злидні приймають, та ще як?., ріж — кров не потече.
— Ти чого вибух? — глузливо, пожовуючи пшеничний вус, спитав Петро.
— Звісно, чого... — за Грязнова відповів Меркулов і надійно заховав усмішку в кучерявій циганській бороді.— Звісно, нудиться козак... сумує... Іншого разу пастух вижене череду на зелень: поки сонце росу підбирає, — худобина нічого, годується, а як стане сонце дуба, заюжить сліпень, почне худобу сікти, — ось тут...—Меркулов, шельмувато стрельнув очима на козаків, продовжував, повернувшись до Петра: — Тут ось, пане вахмістр, і нападає на худобу бзик. Ну, та ти знаєш. Не з суцьких, либонь. Сам волам хвости крутив..; Звичайно, котрась телиця задере хвоста на спину, мукне — та як ушкварить. А за нею вся череда. Пастух біжить: "ай-яй!.. ай-яй!.." Та де вже там? Суне череда лавою, не гірше як ми під Незвиською (на німців лавою ходиди. Де там; хіба втримаєш?
— Ти до чого це загинаєш?
Меркулов відповів не зразу. Намотавши на палець закруток смолистої бороди, смикнув його зло, заговорив уже діловито і без усмішки:
— Четвертий рік воюємо... Так? На четвертий перевалило, як нас до шанців загнали. За що й чого? Ніхто не розуміє... До того й гомоню, що незабаром якийсь Грязнов або Мелехов бзикне з полку, а за ним полк, Я за полком армія... Годі!
— Он ти куди...
— Туди саме! Не сліпий, бачу: на волоску все держиться: Тут тільки гукнути "тпрусь"! — і полізе все, як старий сіряк з плеч. На четвертому році і нам сонце вияснилося.
— Ти б полегше! —порадив Бодовськов. — А то Петровій же вахмістр...
— Я товаришів, либонь, не чіпав! — спалахнув Петро.
— Не сердься! Жартома сказав.
Бодовськов збентежився, поворушив вузлуватими пальцями босих ніг і встав, почовгав до корита.
В кутку,' коло цибиків пресованого сіна півголосом розмовляли козаки інших хуторів. З них тільки двоє були з хутора Каргінського — Фадєєв і Каргін, інші восьмеро — з різних хуторів і станиць.
Трохи згодом вони заспівали. Заводив чирський козак Алімов. Він почав був танечну, та хтось ляснув його по спині, застужено ревнув: