Вона, притулившись до нього, впала на спину, повалила його на себе.
— Чорт! Здуріла!.. Мать твою!.. Пусти!
— Не хочеш? — задихаючись, спитала Дарка, і, розтиснувши руки, штовхнула свекра в груди. — Не хочеш?.. А, мо' не можеш? Так ти мене не суди!.. Такенько.
Скочивши на рівні ноги, вона квапливо обсмикнула спідницю, обмела із спини остюки і увіч викрикнула ошалілому Пантелеєві Прокоповичу:
— Ти за що мене недавно побив? Що ж, хіба я стара?
Ти молодий не такий був? Чоловіка — його он рік немає!.. А мені, що ж, з псом, чи що? Дулю тобі, кульгавий! Ось на, викуси! і
Дарка зробила соромицький рух і, граючи бровами, пішла до дверей. Коло дверей вона ще раз уважно оглянула себе, стряхнула з кофти і хустки порох, сказала, не дивлячись на свекра:
— Мені без цього неможна... Мені козак потрібний, а не хочеш — я найду собі, а ти примовч!
Вона вихилястою швидкою ходою пішла до гарманних ворітець, зникла, не оглянувшись, а Пантелей Прокопович усе стояв коло рудого боку віялки, жував бороду і нерозу-міло і винувато оглядав клуню і кінці своїх латаних чири-ків: "Невже на її боці правда? Може мені треба б було з нею гріх прийняти?" — приголомшений усім, що сталося, розгублено думав він у ту мить.
VI.
У листопаді притисли морози. Ранній перепадав сніжок. На завороті проти верхнього кутка хутора Татарського став
Дін. Крихким сизим льодом перебирались поодинокі пішоходці на той бік, а нижче самі лиш окрайки взялися пухирчастим голим льодком, на середині брижилося стрем'я/змикалися і трясли сивими вихрами зелені вали. На ямі, проти Чорного яру, в дрімках, на одинадцятисажневій глибині давно вже стали на зимівлю соми, в головах у них — одягнені слизотою сазани, сама біль моталася по Доні та на пере-сипах шарахала сула, ганяючи за калинкою. На хрящі лягла чечуга. Чекали рибалки морозів дужчих, — щоб по першому льодку походити з цапками, полапати хрящову рибу.
В листопаді дістали Мелехови листа від Григорія. Писав з Кувінськи, з Румунії, про те, що поранено його в першому бої, куля розтрощила йому кістку лівої руки, тому відсилають його на лікування до своєї округи, до станиці Камен-ської. Слідом за листом завітала до Мелехівського куреня інша біда: років з півтора тому зазнав Пантелей Прокопом вич скрути на гроші, взяв у Мохова Сергія Платоновича сто карбованців сріблом під запродажний лист. Влітку цього року викликали старого до крамниці і Атьопіи-Цяця, при-щекнувши носа золотим пенсне, дивлячись поверх нього на Мелехівську бороду, заявив:
— Сцо ж ти, Пантелею Прокоповицю, будеш платити, ци як?
Оглянув Пантелей Прокопович порожнюваті полиці і блискучий від старости прилавок, пом'явся.
— Почекай, Викторе Константиновичу, обернусь трошки,— заплачу.
На тому кінчили розмову. Обернутися старому не далося— врожай не вийшов, а з гульової худоби нічого було продавати. І ото, як сніг на голову, — приїхав судовий пристав, прислав по неплатника — і в дв& повороти:
— Вийми та поклади сто карбованців.
У розправі, в кімнаті пристава, на столі довгий, папір, на ньому читай — не переч:
ВИКОНАВЧИЙ ЛИСТ
З наказу його імператорської величности 1916 року, жовтня 27 дня, я Донецької округи Мировий Суддя 7-го участку, слухав цивільну справу за позовом міщанина Сергія Мохова з урядника Пантелеймона Мелехова 100 карбованців за запродажним листом і, керуючись ст. ст. 81, 105, 129, 133, 145 Ст. Цив. Суд. заочно
визначив:
Стягти з позваного, урядника Пантелеймона Прокопова Мелехова, на користь позивача, міщанина Сергія Платоновича Мохова, сто карбованців за запродажним листом від 21 червня 1915 року, а також З карб, судових за ведення справи витрат. Постанова це остаточна; оголосити, як заочну.
Постанова ця на підставі 3-го п. 156 ст. Статуту Цивільного судочинства підлягає негайному виконанню, набувши законної сили. Донецької округу Мировий Суддя 7-го участку, за Наказом його імператорської величности наказав: усім установам і особам, яких це може стосуватися, виконати точно цю постанову, а владі місцевій, поліційній і військовій чинити Приставу, виконавцеві цієї постанови, належну за законом допомогу, без найменшого зволікання.
Пантелей Прокопович, вислухавши ‘Пристава, попросив дозволу піти додому, пообіцявши сьогодні внести гроші. З розправи він поп'рямував до свата Коршунова. На майдані зустрівся з безруким Олексою Шамілем.
— Кульгаєш, Прокоповичу? — привітав його Шаміль.
— Потроху.
— Чи далеко бог несе?
— До свата. Дільце є.
— О! А в них, брат, радість. Не чув? Синок Мирона Григоровича з фронту прийшов. Митько їхній прийшов, гомонять.
— Справді?
— Чув таку брехню, — мигаючи щокою і оком, дістаючи кисета і підходячи до Пантелея Прокоповича, говорив Шаміль.— Закуримо, дядю! Папірець мій, тютюнець твій.
Закурюючи, Пантелей Прокопович вагався — іти чи ні; кінець-кінцем вирішив піти і, попрощавшись з безруким, покульгав далі.
— Митько теж з хрестом! Завзявся твоїх синів дігнати. У нас тепер на хуторі кавалерів цих — як горобців у хмизі!— горлав услід йому Шаміль.
Пантелей Прокопович, не кваплячись, вийшов на край хутора, поглядаючи на вікна Коршунівського куреня, підійшов до фіртки. Зустрів його сам сват. Ластате обличчя його наче вимила радість, здавався він чистішим і не таким уже веснянкуватим.
—Прочув про нашу радість? — ручкаючись із. сватом, питав Мирон Григорович.
— Дорогою від Олекси Шаміля дізнався. Я до тебе, сватку, в іншій справі.
— Чекай, які справи! Ходімо до куреня — служивого зустрінеш. Ми, признатись, . на. радощах трохи підпили... У моєї баби зберіглася пляшка царської про свят випадок.
— Ти мені не розказуй,—ворушачи ніздрями горбатого носа, посміхався Пантелей Прокопович: — Я ще. здалека почув!
Мирон Григорович розчинив двері, пропускаючи свата вперед. Той ступнув через поріг і зразу втопив очі в Митька, що сидів за столом на покуті.
— Ось він, наш служивий! — плачучи, покликнув дід Гри-шака і припав до плеча Митькові, що підвівся.
— Ну, з прибуттям, козаче!
Пантелей Прокопович, подержавши довгу Митькову долоню, відступив крок назад, дивуючись і оглядаючи його.
— Що дивитесь, свате? — посміхаючись, хрипкувато пробасив Митько.