Той підійшов.
— Повний чобіт натекло крови, — сказав Степан.
Григорій мовчав, дивився вбік.
— Грицько... як ішли ми нині в наступ... Чуєш, Григорій? — заговорив Степан, шукаючи запалими очима очі Григорієві, — як ішли, я ззаду до трьох разів на тебе стріляв... Не довів бог убити.
Вони зіткнулись оЦима. З запалих очниць нестерпно виблискував гостро виточений погляд Степанів. Він говорив, майже не розтуляючи зціплені зуби:
— Ти мене від смерти відвів... Спасибі... А за Оксану не можу простити. Душа не навертається. Ти мене не силуй, Григорій...
— Я не силую, — відповів Григорій. 4 ,
Вони розійшлися по-давньому непримиренні...
І ще... В травні полк разом з іншими частинами брусилів-ської армії, прорвав коло Луцького фронт, колобродив у запіллі, бив і сам приймав удари. Під Львовом Григорій самовільно заохотив сотню в атаку, відбив австрійську гавбичну батарею разом з прислугою. За місяць, уночі якось, плив 'Через Буг по "язик". Збив з— ніг вартового, що стояв на посту, і він, здоровий кремезний німець, довго крутив на собі повислого на нім напівголого Григорія, намагався кричати і ніяк не хотів, щоб його зв'язали.
Посміхаючись, згадав Григорій цей випадок.
Хіба мало отаких днів розкидав час по полях недавніх і давнішніх боїв? Пильнував Григорій козацької чести, шукав нагоди появити безоглядну хоробрість, ризикував, шалів, ходив переодягнений у запілля до австрійців, здіймав без крови застави, джиґитував козак і почував, що розвіявся безповоротно той біль по людині, що гнітив його в перші дні війни. Загрубіло серце, зачорствіло, наче солончак за посухи і як солончак не вбирає воду, так і серце Григорія не вбирало жалю. З холодним призирством важив він чужим і своїм життям; тому уславився за хороброго— чотири георгієвські хрести і чотири медалі заслужив. На рідких парадах стояв коло полкового прапору, овіяного пороховим димом багатьох війн; та тямив, що годі йому засміятися як колись; тямив, що запали в нього очі і гостро стирчали вилиці; тямив, що важко йому, цілуючи дитину, одверто глянути у ясні очі; тямив Григорій, яку ціну сплатив за повний бант хрестів і промування.
Він лежав на горбі, підгорнувши під бік полу шинелі, спираючись на лікоть лівої руки. Пам'ять послужливо воскре> шала пережите, і в скупі уривчасті спогади війни тонкою блакитною пасмою вплітався якийнебудь далекий випадок з дитинства. На хвилину він з любов'ю і сумом спинявся на нім думкою, потім знову переходив до недавнього. В австрійських шанцях хтось майстерно грав на мандоліну. Високі, погойдувані вітром звуки спішили звідти, перебираючись через Стоход, легко дріботіли над землею, багато разів политою людською кров'ю. В зеніті яскравіше полум'яніли зорі, тужавіла темрява, вже горбатився над болотом співнічний туман. Григорій викурив дві цигарки уряд, з грубуватою ласкою погладив ремінь Гвинтівки, спираючись на пальці лівої руки, підвівся з гостинної землі, побрів до шанців.
У землянці все ще гуляли в карти. Григорій упав на піл, хотів ще блукати в спогадах виходженими, зарослими давниною стежками, але сон оп'янив його; він заснув у тій незручній позі, якої прибрав лежачи, і уві сні бачив безкрайній, випалений суховієм степ, рожевато-фіялкові хащі безсмертника, між чубатим бузковим чебрецем сліди некованих кінських копит... Степ був пустельний, жахливо тихий. Він, Григорій, ішов твердим супісним ґрунтом, але кроків своїх, не чув і від цього обгортав страх. Прокинувшись і підвівши голову з косими рубцями на щоках від незручного сну, Григорій довго жував губами, мов кінь, що на хвилину відчув і втратив незвичайний аромат якоїсь травиці. Потім спав, не прокидаючись, без снів.
Другого дня Григорій устав з якоюсь незрозумілою млой-ливою тугою.
— Ти чого пісний нині? Станиця приснилася? — спитав його Чубатий.
— Угадав. Степ приснився. Так занудило коло серця... Дома побував би. Остогидла царська службиця...
Чубатий поблажливо посміювався. Він жив увесь час в одній землянці з Григорієм, ставився до нього з тою повагою, яку сильний звір навіває сильному; з часу першої сварки, в 1914 році, в них не було сутичок, і вплив Чубатого виразно позначався на вдачі й психіці Григорія. Світогляд Чубатого сильно змінила війна. Він туго, але неухильно котився до заперечення війни, подовгу говорив про зрадників-генералів і німців, що засіли в царському палаці. Раз якось прохопився фразою: "Добра не сподівайся, коли сама цариця німецької крови. Нагідного часу вона нас за один чох може продати"... Якось Григорій висловив суть гаранжівської науки, але Чубатий поставився до нього негативно.
— Пісня гарна, та голос хрипкуватий, — говорив він, глузливо посміхаючись, ляскаючи себе по сизій лисині. — Про це Михась Кошовий, як півень з тину, виспівує. Пуття немає від цих революцій, балощі самі. Ти Зрозумій те, що нам, козакам, потрібна своя влада, а не інша. Нам треба твердого-царя, от як Микола Миколайович, а з мужиками нам не по дорозі — шорник свитнику не товариш. Мужики землю прагнуть відтягати, робітник .платню собі бажає збільшити,— а нам чого дадуть? Землі у нас — ого! А чого ще треба? Ото ж бо й є, що ніщо твоє. Царисько в нас нікудишній,— нічого гріха таїти. Татусь їхній був твердіш, а цей достукається, що зашумує, як п'ятого року, революція і піде все шкереберть. Це ковінька, та не на нашу руку. Як, крий боже, проженуть царя, то й до нас доберуться. Тут стару злобу прикинуть, а тут землі наші почнуть мужикам нарізати. На задні колеса оглядайся!
— Ти завсіди одним боком думаєш, — супився Григорій.
— Пусте говориш. Ти молодий ще, необ'їжджений. А ось почекай, умилять тебе дужче, тоді пізнаєш, на чиїй ділянці правда.
На цьому звичайно розмови кінчалися. Григорій замовкав, а Чубатий намагався заговорити про щось стороннє.
Цього дня випадок втягнув Григорія в неприємну історію. Опівдні, як завжди, по той бік пагорка зупинилася польова кухня. До неї, ходами сполучення, випереджаючи один одного, заспішилися козаки. Для третьої чоти по їжу ходив Михась Кошовий. На довгій палиці він приніс низку паруючих казанів і ледве увійшов до землянки, крикнув: