Тихий Дін. Книга друга

Страница 109 из 112

Михаил Шолохов

— Замовчи, проклятий!

— Баба!—випало.

— Борлак вирву — за-мов-чи!..

— Сльозу, пустив сім'янин!..

— Тут сплять люди, а він... совість втеряв!

Той, хто заплакав, хлипаючи носом, сякаючися, принишк.

Зовсім запала тиша. В різних кутках світліли цигарки, але люди мовчали. Пахло чоловічим потом, скупченістю багатьох здорових тіл, цигарковим димом і прісним бражним запахом випалої за ніч роси.

На хуторі просурмив зорю півень. Почулися кроки, брязкіт заліза.

— Хто йде? — неголосно спитав один з вартових.

Кашлянувши, йому відповів здалека молодий охотливий голос:

— Свої. Могилу подтелківським ідемо копати.

В крамничці відразу все заворушилося.

XXXI.

Загін татарських козаків під командою хорунжого Петра Мелехова прибув на хутір Пономарьов 28-го квітня на світанку.

По хуторі сновигали козаки-чирці, вели на водопій коні, юрбами йшли на край хутора. Петро спинив загін у центрі 'Хутора, наказав спішитися. До них підійшло кілька чоловіка.

— Звідкіля, станичники? — спитав один.

— З Татарського.

— Припізнилися ви трошки... Піймали без вас Подтелкова.

— Де ж. вони? Не погнали звідціля?

. — Ондечки... — козак махнув рукою на похилий дах крамнички, розсміявся: сидять, мов кури в курнику.

Христоня, Григорій Мелехов і ще кілька підійшли ближче.

— Куди ж їх, значця, направляють? — поцікавився Христоня.

— До ПОКІЙНИКІВ.

— Як то?.. Що ти брешеш? — Григорій схопив козака за полу шинелі.

— Збреши краще, ваше благородіє!—зухвало відповів козак і легенько випручався з чіпких пальців Григорія. — Он, дивися, — їм уже релі побудували, — показав він на шибеницю, влаштовану між двох чахлих верб.

— Розводь коні по дворах! — скомандував Петро.

Хмари обгорнули небо. Видзвонював рідкий дощ. На край хутора густо сунули козаки й баби. Людність Пономарьова, повідомлена про призначену на шосту годину страту, ішла охоче, мов на рідке, веселе видовисько. Козачки вичепурилися, мов на свято; багато вели з собою дітей. Натовп оточив вигін, тіснився коло шибениці і довгої—до двох аршин завглибшки — ями. Дітвора топталася по сирому суглинкові насипу, накиданого по один бік ями; козаки, сходячись, жваво обговорювали наступну страту; баби жалісно шушу-калися.

Заспаний і серйозний прийшов осавул Попов. Він курив, жував цигарку, вищиряючи тверді зуби, козакам вартової команди хрипко наказав:

— Відженіть нарід від ями! Спиридонбву перекажіть, щоб вів першу партію! — Глянув на годинника і відійшов убік,

дивлячись, як натиском вартових,-"натовп посувається від місця страти, оточує його зливним барвистим півколом.

Спиридонов з нарядом козаків швидко йшов до крамнички. На дорозі перестрів його Петро Мелехов.

— Від вашого хутора є охотники?

— Які охотники?

— Виконувати вирок.

— Нема й не буде! — гостро відказав Петро, обминаючи Спиридонова.

— Признач наряд! Чуєш ти?

Але охотники знайшлися: Митько Коршунов, пригладжуючи долонею пряме волосся, що вибилося з-під козирка кашкета, увалисто підійшов до Петра, сказав, полискуючи очеретяною зеленню примружених очей:

— Я стрельну... Чому кажеш — "нема". Я згодний,— і усмішливо спустив очі:

— Набоїв мені дай. У мене одна обійма.

Він, блідий Андрій Кашулін, з обличчям окованим найдужчим гнівним напруженням і калмикуватий Федот Бодо —ськов — зохотилися сами.

Збитим пліч-у-пліч величезним натовпом загуляв шепіт і стриманий гомін, коли від крамниці рушила перша партія засуджених, оточена вартою.

Попереду йшов Подтелков, босий, у широких галіфе з чорного сукна в розстібнутій шкуратянці. Він упевнено ставив З' грязь великі білі ноги, підковзуючись, трохи витягував ліву руку, зберігаючи рівновагу. Поруч нього ледве волочився смертно-блідий Кривошликов. У нього сухо виблискували очі, рот страдально тіпався. Поправляючи накинуту наопашки шинелю, він так немжився, наче йому було страх як холодно, їх чомусь не роздягли, але всі інші ішли в самій білизні. Лагутін дріботів поруч важкого на крок Бунчука. Обоє вони були босі, роздягнені до білизни.

У Лагутіна подерті спідні оголили жовтошкіру гомілку, порослу рідким, волоссям. Він ішов, соромливо придержуючи подерту колошу; губи йому тремтіли. Бунчук поглядав через голови вартових у сіру, повиту хмарами далечінь. Тверезі холодні очі його вижидально, напружено мигали, широка долоня повзла під розстібнутим коміром сорочки, гладячи поросли дрімучим волоссям груди. Здавалося, чекав він чогось незбутнього і відрадного... Дехто зберігав на обличчі подобз' зовнішньої байдужости; сивий більшовик Орлов — той жваво махав руками, попльовував під ноги козакам, зате у двох чи трьох було стільки глухої туги в очах, такий безмежний жах у викривлених обличчях, що навіть вартові відводили від них очі. і відверталися, збігтися випадковий поглядом.

Ідуть швидко. Кривошликов послизнувся і Подтелков під-

тримує його.— Ближчає натовп, біліючи хустками в червоно-синьому розливі кашкетів. З-під лоба поглядаючи на нього, Подтелков уголос бридко лається і раптом питає, піймавши з боку погляд Лагутіна:

— Ти що?

— Посивів ти за ці деньки... Ач пейсик тобі як покропило...

— Посивієш, — важко зідхає Подтелков, витираючи піт на вузькому чолі, знову проказує: — посивієш від такої приемное™... Вовк — і той у неволі сивіє, а я ж — людина.

Більше вони не говорять ані слова. Тісно присувається натовп. Видно праворуч жовтоглинний довгастий шов могили. 'Спиридонов командує:

— Стій!

І зразу ж Подтелков ступає наперед, стомлено обводить очима передні лави народу: здебільшого сиві і з сивизною бороди. Фронтовики десь позаду — совість точить. Подтелков ледве ворушить вйелі вуса, говорить глухо, але виразно:

— Старики! Дозвольте нам з Кривошликовим подивитися, як наші товариші смерть прийматимуть. Нас повісите потім, а зараз хотілось би нам подивитися на своїх друзів-товари-шів, підтримати, котрі духом занепали.

Так тихо, що чути, як стукотить об кашкети доїщ..

Осавул Попов десь іззаду посміхається, жовтіючи обкуреним карнізом зубів, він не заперечує; старі безладно й недружньо викрикують:

— Дозволяємо!

— Хай побудуть!

— Відведіть їх від ями!

Кривошликов і Подтелков крокують у натовп, перед ними розступаються, стелять вуличку. Вони стають поблизу, стиснуті з усіх боків людьми, помацувані сотнями жадібних очей; дивляться як невміло шикують козаки поставлених по-талицями до ями червоноґвардійців. — Подтелкову видно добре, Кривошликов же витягує тонку, неголену шию, пнеться навшпиньки.