Війна закінчувалась. Розвозка надходила нестримно й невідхильно. Кубанці тисячами кидали фронт, роз'їжджались по домівках. Донці були зламані. Знекровлена боями й тифом Добровольча армія1, що втратила три чверті свого складу, неспроможна була чинити опір натискові окриленої успіхами Червоної Армії.
Серед біженців говорили, що на Кубані росте обурення, викликане звірячою розправою генерала Денікіна з членами Кубанської Ради. Говорили, що Кубань готує повстання проти Добровольчої армії і що, нібито, вже провадяться переговори з представниками Червоної Армії про безперешкодний пропуск радянських військ на Кавказ. Уперто говорили й про те, що в станицях Кубані і Терека до донців ставляться різко вороже, так само як і до добровольців, і що, нібито, десь коло Кореновської вже відбувся перший великий бій між донською дивізією і кубанськими пластунами.
Григорій на зупинках уважно прислухався до розмов, що день, то більше впевняючись, що білі будуть неминуче й остаточно розбиті. І все таки в нього часом виникала невиразна надія на те, що небезпека примусить розпорошені, деморалізовані й ворогуючі між собою сили білих об'єднатися, дати відсіч і погнати переможно наступаючі червоні частини. Але після того, як було здано Ростов, він утратив цю надію, і чутку про те, що під Батайськом після упертих боїв червоні почали відступати,— зустрів недовірливо. Пригнічуваний безділлям, він хотів був приєднатися до якоїнебудь військової частини, але коли запропонував це Прохорові,— той рішуче заперечив :
— Ти, Григорій Пантелевич, видно, зовсім з глузду з'їхав ! — обурено заявив він.— За яким чортом ми поліземо туди, в оте пекло? Діло пропаще, сам бачиш, то чого ж ми на рожна попрем отак собі ні сіло, ні впало ? Чи ти думаєш, що ми вдвох їм пособимо? Поки нас не чіпають і силою не беруть у частину, треба якомога швидше їхати від біди якнайдалі, а ти он яку чортівню верзеш ! Ні, давай уже, знаєш, мирно, по — старечому відступати. Ми з тобою й так по зав'язку навоювались за п'ять років, тепер нехай інші покуштують ! Для того я трипер добував, щоб мені знов на фронті марудитись ? Спасибі! Зичиш добра ! Я дією війною так наївся, що й досі блювати тягне, як згадаю про неї ! Хочеш — іди сам, а я незгодний. Я тоді подамся в госпіталь, з мене годі!
Григорій довго мовчав, потім сказав :
— Нехай буде по — твоєму. Поїдемо на Кубань, а там видно буде.
Прохір гнув свою лінію : в кожному великому населеному пункті він розшукував фельдшера, приносив порошки або пиття, але лікувався не дуже старанно, і на запитання Григорія, чому він, випивши один порошок, решту знищує, старанно затоптуючи в сніг,— пояснював це тим, що хоче не вилікуватись, а тільки приглушити хворобу, бо тоді, на випадок переогляду, йому легше буде ухилитись від посилки в частину. В станиці Великокняжеській якийсь бувалий козак порадив йому лікуватись виваром з качиних лапок. З того часу Прохір, в'їжджаючи в хутір чи станицю, питав у першого зустрічного : "А скажіть на милість, качки у вас тут розводять ?" І коли здивований житель відповідав заперечливо, посилаючись на те, що поблизу нема води і качок розводити нема рації,— Прохір з нищівним презирством цідив : "Живете тут, як нелюди ! Ви, мабуть, і качиного крякання зроду не чули ! Пеньки степові!" — Потім, звертаючись до Григорія, з гірким жалем додавав: "Не інакше, як піп дорогу нам перейшов ! Ні в чому нема удачі! Коли б у них тут були качки — зараз же купив би одну, ніяких грошей не шкодуючи, або вкрав би, І пішли б мої діла на поправку, а то щось дуже моя хвороба розходилася! Спочатку була забавка, тільки дрімати в дорозі не давала, а зараз, проклята, стає чистою карою! На санях не всидиш!" ,
Не маючи співчуття від Григорія, Прохір надовго замовкав і іноді цілими годинами, —їхав, не прохопившись і словом, суворо наїжившись.
Нудними й довгими здавались Григорію дні, протягом яких доводилось їхати, ще довшими були нескінченні зимові ночі. Часу, щоб обдумати теперішнє і згадати минуле, було в нього надміру. Подовгу перебирав він у пам'яті пролетілі роки свого' життя, що так дивовижно й негаразд склалося. Сидячи на санях, втупивши, затуманений погляд у снігові простори сповненого мертвої безмовності степу, або лежачи вночі з заплющеними очима і зціпленими зубами денебудь у душній, переповненій людьми кімнатці,— думав усе про одне : про Оксану, хвору, без пам'яті, покинуту в безвісному селищі, про близьких, залишених у Татарському... Там, на Дону, була радянська влада і Григорій весь час з тоскною тривогою питав себе: "Невже за мене будуть мордувати маму чи Докійку ?" І зараз же починав заспокоювати себе, пригадував не раз чуті в дорозі оповідання про те, що чєр-воноармійці йдуть мирно і поводяться з населенням зайнятих станиць добре. Тривога поступово пригасала, думка, що стара мати відповідатиме за нього, вдавалась йому вже неймовірною, дикою, ні на чому не обгрунтованою. При спогаді про дітей на мить серце Григорія стискалося смутком: він боявся, що не; доглянуть їх від тифу, і в той же час почував, що при всій його любові до дітей після смерті Наталі вже ніяке горе не зможе потрясти його з такою силою.
В одному з сальських зимівників1 вони з Прохором прожили чотири дні, вирішивши дати коням відпочити. За цей час у них не раз виникали розмови про те, що робити далі. Першого ж дня, як тільки приїхали на зимівник, Прохір спитав :
— Будуть наші на Кубані держати фронт чи потягнуть нз Кавказ ? Як думаєш ?
— Не знаю. А тобі не однаково ?
— Придумав теж ! Як же це мені може бути однаково ? Отак нас заженуть у бусурменські землі, кудинебудь під турка, а потім кукурікай там ?
— Я тобі не Денікін і ти мене про це не питай, куди нас заженуть,— незадоволено відповів Григорій.
— Я тому питаю, що чув, ніби на річці Кубані знов почнуть оборонятись, а весною рушать додому. 2 3
— Хто це буде оборонятись ? — усміхнувся Григорій.
— Ну, козаки і кадети, хто ж іще ?
— Дурниці патякаєш! Повилазило тобі, не бачиш, що кругом робиться ? Всі гоноблять думку якнайшвидше втекти, хто ж це оборонятись буде ?
— Ой, брат, я сам бачу, що діло наше кепське, а все якось не віриться...— зітхнув Прохір.— Ну, а якщо доведеться в чужі землі пливти або раком— задкувати, ти — як ? Вирушиш ?