:— Казав тобі, не бери її в дорогу! Ну, що ми тепер будемо робити ? Кара господня, та й годі! Ночувати тут будемо ? Та оглух ти, чи що ? Ночувати, питаю, тут будемо, чи рушимо далі ?
Григорій промовчав. Він сидів згорбившись, не зводячи очей із зблідлого лиця Оксани. Хазяйка — гостинна й добра жінка — показуючи очима на Оксану, тихенько спитала Прохора :
— Жінка їхня ? І діти є ?
— І діти є, все є, тільки талану нам немає,— буркнув Прохір.
Григорій вийшов у двір, довго курив, сівши на сани. Оксану треба було залишати в селищі, дальша поїздка могла скінчитись для неї загибеллю. Це було Григорію ясно. Він увійшов до хати, знову сів коло ліжка.
— Будемо ночувати, чи що ? — спитав Прохір.
— Будемо. Може й завтра перестоїмо.
Незабаром прийшов хазяїн — низенький і щуплий мужик .з пронозуватими бігаючими очима. Постукуючи дерев'янкою (одна нога його булаї відтята по коліно), він бадьоро про-кульгав до столу, роздягнувся, недоброзичливо скоса глянув на Прохора, спитав :
— Господь гостей дав ? Звідки ? — і, не ждучи відповіді, наказав жінці: — Хутко дай щонебудь перехватити, голодний я, як собака !
Він їв довго й жадібно. Шмигляючий погляд його часто спинявся на Прохорі, на нерухомій Оксані. З кімнати вийшов Григорій, поздоровкався з хазяїном. Той мовчки кивнув головою, спитав :
— Відступаєте?
— Відступаємо.
— Одвоювались, ваше благородіє ?
— Ніби так.
— Це що ж, жінка ваша ? — хазяїн кивнув убік Оксани.
— Жінка.
— Нащо ж ти її на ліжко ? А самим де спати ? — неза-доволено звернувся він до жінки.
— Хвора вона, Ваня, жалко все таки.
— Жалко ! Всіх їх не пережалієш, он їх скільки пре ! Тісно нам з вами буде, ваше благородіє...
В голосі Григорія прозвучала невластива йому просьба, майже благання, коли він, звертаючись до хазяїв, притискаючи руки до грудей, сказав :
— Люди добрі! Пособіть моїй біді, ради Христа. Везти далі її не можна, помре, дозвольте залишити1 її у вас. За догляд я заплачу, скільки скажете, і ціле життя пам'ятатиму вашу добрість... Не відмовте, зробіть ласку !
Хазяїн спочатку відмовився наодріз, посилаючись на те, іцо доглядати хвору буде ніколи, що вона заважатиме їм, а потім, скінчивши обідати, сказав :
— Та звісно—даром хто ж її доглядатиме. А скільки б ви дали за догляд ? Скільки вам буде не жалко дати за наші труди ?
Григорій дістав з кишені всі гроші, які мав, подав їх хазяїнові. Той нерішуче взяв пачку донських кредиток — слинячи пальці, перелічив їх, спитав :
— А миколаївських у вас нема ?
— Нема.
— Може, керенки є ? Ці дуже ненадійні...
— І керенок нема. Хочете, коня свого залишу ?
Хазяїн довго міркував, потім роздумливо відповів :
— Ні, я б, звісно, взяв коня, нам у хліборобстві кінь — перше діло, але як на теперішній час, це нам не годиться : не білі, то червоні однаково його заберуть, і користі з нього мати не доведеться. У, менеі он сяка — така безнога кобиль-чина держиться, та й то бійся щохвилини, що й ту візьмуть на обротьку, та й виведуть з двору — Він помовчав, щось думаючи, і, ніби виправдуючись, додав : — Ви не подумайте, що я такий уже жаднючий, боже борони ! Алеж подумайте самі, ваше благородіє : вона пролежить з місяць, а то й довше, то подай їй, то прийми, знов же годувати її треба, хлібець, молочко, якесь там яєчко, м'ясця, а це ж усе грошики коштує, так я кажу ? Ну й попрати з неї треба й обмити її, і всяке таке... То моя жінка в господарстві щось там робила б, а то треба її доглядати. Це діло не легке! Ні, ви таки не окупуйте, накиньте щонебудь. Я — інвалід, бачите — безногий, який з мене дбаха і робітник? Так, живемо, чим бог дасть, з хліба на квас перебиваємось...
З накипілим глухим роздратуванням Григорій сказав :
— Я не скупую, добра твоя душа. Всі гроші, які були, я тобі віддав, я проживу й без грошей. Чого ж ти ще хочеш з мене ?
— Отак уже всі гроші й оддали ! — недовірливо усміхнувся хазяїн.— При вашому жалуванні у вас їх повинно бути повні сумки.
— Ти скажи прямо,— бліднучи, промовив Григорій:—залишите ви в себе хвору, чи ні ?
— Ні, коли ви вже так окупуєте — залишати нам її нема на що.— Голос хазяїна звучав явно ображено.— Воно теж діло це не просте... Офіцерова жінка, те та се, сусіди дізнаються, а там товариші прийдуть слідом за вами, взнають і почнуть тягати... Ні, в такому разі забирайте її, може, хто з сусідів погодиться, візьме.— 3 видимим жалем він повернув Григорію гроші, дістав кисет і почав скручувати цигарку.
Григорій надів шинель, сказав Прохорові:
— Побудь коло неї, я піду пошукаю квартиру.
Він уже взявся за клямку дверей, коли хазяїн спинив його:
— Заждіть, ваше благородіє, чого ви поспішаєте ? Ви думаєте, мені не жалко бідної жінки ? Дуже мені жалко, і сам я в солдатах служив і поважаю ваше звання й чин, а до цих грошей ви не могли б чогось добавити ?
Тоді не витримав Прохір: побагровівши від обурення, він проричав :
— Чого ж тобі добавляти, гаспид ти безногий ?! Одло-мити тобі останню ногу, ось тобі що треба добавити ! Григорій Пантелевич! Дозволь, я його обпутляю, як цуцика, а потім укладемо Оксану й поїдемо, будь він тричі, анахтема, проклятий !...
Хазяїн вислухав Прохора, що аж задихався, не перебив його й словом ; нарешті сказав:
— Даремно ви мене кривдите, служиві! Тут — діло полюбовне, і лаятись, гарячитися нам нема чого. Ну, чого ти накинувся на мене, козачок? Та хіба я про гроші кажу? Я зовсім не про цю добавку говорив ! Я про те сказав, що може у вас є якась зайва зброя, ну, скажімо, гвинтівка, чи якийсь там револьвер... Вам воно однаково, мати його чи не мати, а нам, як на теперішній час, це — ціле майно. При хаті обов'язково треба мати зброю ! Ось до чого я вів ! Давайте гроші, які давали, та накиньте до цього гвинтівочку, і — договорились, залишайте вашу хвору, будем доглядати її, як свою рідну, от вам хрест !
Григорій подивився на Прохора, тихо сказав :
— Дай йому мою гвинтівку, патронів, а потім іди запрягай. Нехай залишається Оксана... Бог нас розсудить, але везти її на смерть я не можу !
XXVII
Дні потяглися сірі й безрадісні. Залишивши Оксану, Григорій зразу втратив інтерес до всього навколо. Зранку сідав у сани, їхав розлогим, безкраїм, засніженим степом, надвечір, підшукавши денебудь пристановище для нічлігу, лягав спати. І так день — у — день. Те,‘ що відбувалося на фронті, який відсувався на південь, його не цікавило. Він розумів, що справжній серйозний опір скінчився, що в більшості козаків вичерпалось бажання захищати рідні станиці, що білі —армії, судячи по всьому, закінчують свій останній похід і, не втримавшись на Дону,— на Кубані вже не зможуть утриматись ...