У вікнах показались усміхнені обличчя штабних . офіцерів
і адьютантів.
— Ви їм похоронний марш замовте ! — юнацьким тенорком крикнув молоденький сотник, що до половини висунувся з вікна.
Надсадний дзвін на хвилину замовк, і осаул, ворушачи бровами, улесливо спитав :
— "Інтернаціонал", сподіваюсь, виконуєте ? Ану, давайте! Та не бійтесь! Давайте, раз наказую !
І в запалій тиші, в полудневій спеці, немов закликаючи на бій, раптом злагоджено й велично загриміли трубні обурені звуки "Інтернаціоналу".
Осаул стояв, як бик перед перепоною, нахиливши голову, розставивши ноги. Стояв і слухав. Мускуляста шия його і синюваті білки примружених очей наливались кров'ю.
— Од — ста — вить !..— не витримавши, люто загорлав він.
Оркестр разом замовк, тільки валторна запізнилась, і надовго завис у розпеченому повітрі її жагучий незакінчений заклик.
Музиканти облизували пересохлі губи, витирали їх рукавами, брудними долонями. Обличчя їх були стомлені й байдужі. Тільки в одного зрадлива сльоза скотилась по запорошеній щоці, лишивши вологий слід...
Тим часом генерал Секретєв пообідав у родичів свого знайомого, з яким служив ще в російсько — японську війну і, підтримуваний п'яним адьютантом, вийшов на майдан. Спека й самогон задурманили його. На розі проти цегляної будівлі гімназії ослаблий генерал спіткнувся, впав ниць на гарячий пісок. Адьютант розгубився й даремно намагався підвести його. Тоді.з юрби, що стояла неподалік, поспішили на допомогу. Два старих козаки під руки шанобливо підвели генерала, якого тут же привселюдно занудило. Але в перервах між приступами блювоти він ще силкувався щось вигукувати, войовничо вимахуючи кулаками. Сяк — так уговорили його, повели на квартиру.
Козаки, що стояли віддалік, проводили його довгими поглядами, тихо перемовляючись :
— Ото його, нещасного, розморило ! Негаразд тримає себе, дарма що генерал. .
. —— Самогонка на чини — ордени не зважає.
— Не треба було хлептати всю, яку ставили...
— Ех, сватку, не кожний витримає ! Інший нап'ється та сорому набереться і зарікається ніколи не пити... Алеж воно, як то кажуть : зарікалась свиня щось там їсти, біжить, а їх двоє лежить...
— Ото ж бо й воно ! Гукни дітлахам, щоб одійшли. Ідуть поруч, витріщились на нього шибеники, наче вони зроду п'яних не бачили.
...Дзвонили в усі дзвони й самогон пили по станиці аж до смерку. А ввечері в домі, відведеному для офіцерського зібрання, повстанське командування влаштувало для прибулих банкет.
Високий, ставний Секретєв — з діда-прадіда козак, уродженець одного з хуторів Краснокутської станиці — страшенно любив верхових коней, був прекрасним їздцем, завзятим кавалерійським генералом. Але він не був оратором. Промова, виголошена ним на банкеті, була сповнена п'яної похвальби, і в кінці її були недвозначні докори й погрози ша адрес верх-нєдонців.
Григорій, що був на банкеті, з напруженою і злісною увагою вслухався в слова Секретєва. Генерал не встиг протверезитись і стояв, спираючись, пальцями на стіл, розхлюпуючи з склянки смердючий самогон; говорив, з зайвою твердістю вимовляючи кожну фразу.
— ... Ні, не ми вам повинні дякувати за допомогу, а ви
нам. Саме ви, це треба твердо сказати. Без нас червоні вас знищили б. Ви це самі прекрасно знаєте. А ми й без вас роздавили б цю сволоту. І давимо її, і будемо давити, майте на увазі, доти, поки не очистимо наголо всю Росію. Ви покинули восени фронт, пустили на козацьку землю більшовиків ... Ви хотіли жити з ними в мирі, але не довелося ! І тоді ви повстали, рятуючи своє майно, своє життя. Просто кажучи — рятували свої й волячі шкури. Я згадую минуле не для того, щоб дорікати вам вашими гріхами... Це не для образи вам говориться. Але істину встановити ніколи не шкодить. Ваша зрада була нами пробачена. Як брати, ми пішли до вас у найтруднішу для вас хвилину, пішли на допомогу. Але ваше ганебне минуле має бути спокутуване в майбутньому. Зрозуміло, панове офіцери ? Ви повинні, спокутувати його своїми подвигами й бездоганною службою Тихому Дону, зрозуміло ? 1
Ну, за спокуту! ні до кого зокрема не звертаючись, ледве помітно усміхнувшись, сказав підстаркуватий військовий старшина, що сидів навпроти Григорія, і, не ждучи інших, випив перший. У нього — мужнє, злегка поплямоване віспою обличчя і насмішкуваті карі очі. Під час промови Се-кретєва губи його не раз складалися в непевну блукаючу усмішку, і тоді очі темніли і здавались зовсім чорними. Спостерігаючи військового старшину, Григорій звернув, увагу на те, що той був на "ти" з Секретєвим і тримався з ним зовсім незалежно, а з іншими офіцерами був підкреслено стриманий і холодний. Він один з присутніх на банкеті носив ушиті погони кольору хакі на такому ж кітелі і нарукавний корніловський шеврон. "Якийсь ідейний. Мабуть, з добровольців",— подумав Григорій. Пив військовий старшина як кінь. Не закусював і не п'янів, лише час від часу попускав широкий англійський пасок.
— Хто це, насупроти мене, рябуватий отой ? — пошепки спитав Григорій Богатирьова, що сидів поруч.
— А чорт його знає ! — відмахнувся підпилий Богатирьов.
. Кудінов не жалів для гостей самогону. Звідкілясь з'явився на столі спирт, і Секретєв, насилу закінчивши промову, роз-стібнув захисний сюртук, важко сів на стілець. До нього нахилився молодий сотник з яскраво виявленим монгольським типом обличчя, щось шепнув.
— К чорту ! — побагровівши, відповів Секретєв і вихилив чарку спирту, послужливо налиту Кудіновим.
— А це хто з косими очима? Адьютант ? — спитав Григорій у Богатирьова.
Прикриваючи долонею рота, той відповів:
— Ні, це його— годованець. Він його в японську війну привіз з Манчжурії хлопчиною. Виховав і віддав у юнкерське. Вийшло з китайчата пуття.. Завзятий, чорт ! Учора відбив під Макіївкою грошовий ящик у червоних. Два мільйони грошей хапнув. Ось глянь, вони в нього з усіх кишень пачками " стирчать ! Пощастило ж проклятому ! Просто скарб ! Та пий, чого ти їх розглядаєш ?
На відповідь промову казав Кудінов, але його вже майже ніхто не слухав. Гульня набувала все ширшого розмаху. Секретєв, скинувши сюртук, сидів у самій нижній сорочці. Голо вибрита голова його лисніла від поту, і бездоганно чиста полотняна сорочка ще різкіше відтіняла багрове лице і оливкову від загару шию. Кудінов щось говорив йому пів-голосом, але Секретєв, не дивлячись на нього, настирливо повторював :