Тихий Дін. Книга четверта

Страница 13 из 136

Михаил Шолохов

— Дай дві лопати і рядно,— попросив Григорій.

— Думаєш поховати його ? — спитав Прохір.

— Еге.

— І охота тобі труждатися, Григорій Пантелевич ! Давай я зараз метнусь за козаками. Вони і труну зроблять, і яму йому викопають підходящу...

Прохорові, як видно, не хотілось морочитися з похороном якогось старого, але Григорій рішуче відхилив його пропозицію :

— Самі І яму викопаємо і поховаємо. Старий цей хороший був чоловік. Іди в садок, біля ставка підождеш, а я піду гляну на покійника.

Під тією ж старою розгілчастою тополею, коло вкритого ряскою ставка, де колись поховав дід Сашко дочку Григорія и Оксани, знайшов і він собі останнє .пристановище. Поклали його сухеньке тіло, загорнуте в чисте, пропахле хмелем рядно, засипали землею. Поруч з малесенькою могилкою виросла ще одна, акуратно притоптана чобітьми, святково сяюча свіжим і вологим суглинком.

Пригнічений спогадами, Григорій ліг на траву недалеко від цього маленького дорогого серцю кладовища і довго дивився на велично розкинуте над ним блакитне небо. Десь там, у високих безмежних просторах, гуляли вітри, пливли осяяні сонцем холодні хмари, а на землі, що тільки но прийняла веселого конятника і п'яницю діда Сашка, так само завзято кипіло життя : в степу, що зеленим розливом підступав до самого саду, в заростях диких конопель біля тину на старому току безугавно звучав гримучий дріб перепелиного співу, свистали ховрашки, дзижчали джмелі, шелестіла приголублена вітром трава, співали в струменистому мареві жайворонки і, стверджуючи в природі людську велич, десь далеко — далеко по суходолу настирливо, злісно і глухо стукотів кулемет.

VII

Генерала Секретєва, що приїхав у Вешенську з штабними офіцерами і з сотнею козаків особистого конвою, зустрічали хлібом — сіллю, урочистим дзвоном. В обох церквах цілий день дзвонили, як на Великдень. По вулицях роз'їжджали на сухорлявих, виснажених переходом дончаках низовські козаки. На плечах у них задирливо синіли погони. На майдані, коло купецького дому, де відвели квартиру генералові Секретєву, товпились ординарці. Лузаючи насіння, вони заговорювали з прибраними станичними дівками, що проходили мимо.

Опівдні до генеральської квартири троє кінних калмиків пригнали чоловіка п'ятнадцять полонених червоноармійців. По-зад них ішла парокінна підвода, завалена духовими інструментами. Червоноармійці були одягнені незвичайно : в сірі суконні штани і такі самі куртки з червоним кантом на обшлагах рукавів. Літній калмик під'їхав до ординарців, що без діла стояли біля воріт, зліз з коня, сунув у кишеню череп'яну люлечку :

— Наші червоних трубачів пригнала. Розумієш ?

— А що тут розуміти ? — ліниво озвався мордатий ординарець, спльовуючи соняшникове лушпиння на запорошені чоботи калмика.

— Чого нічого,— прийми полонених. Наїв гладкий морда, балакай зря чого !

— Ну — ну, ти в мене поговориш, курдюк баранячий ! — образився ординарець. Але доповісти про полонених пішов.

З воріт вийшов дебелий осаул у коричневому, туго затягнутому в талії бешметі. Розкарячивши, товсті ноги, мальовничо взявшись у боки, оглянув червоноармійців, що стовпились докупи, пробасив :

— Комісарів музикою тіш — шили, дрантя тамбовське ! Звідки сірі мундири ? З німців поздирали, чи що ?

— Ні,— часто кліпаючи, відповів червоноармієць, що стояв попереду. І скоромовкою пояснив : — Ще при Корейському нашій музикантській команді пошили цю форму, перед червневим наступом ... То ми й ходимо в ній з тої пори ...

— Походиш у мене ! Походиш ! Ви у мене походите! — Осаул зсунув на потилицю низько зрізану кубанку, оголивши на бритій голові малиновий, ще незарубцьований шрам, і круто обернувся на високих стоптаних підборах лицем до калмика.— Навіщо ти їх гнав, нехрищена пика ? На якого чорта ? Не міг по дорозі на розпил пустити ?

Калмик весь якось непомітно підібрався, спритно зсунув криві ноги і, не віднімаючи руки від козирка захисного кашкета, відповів :

— Командир сотні наказала гони сюди треба.

— "Гони сюди треба" ! — передражнив чепуристий осаул, презирливо скрививши тонкі губи, і, важко ступаючи набряклими ногами, подригуючи товстим задом, обійшов червоноар-мійців : довго й уважно, як баришник — коней, оглядав їх.

Ординарці тихенько посміювались. Обличчя конвойних калмиків, як завжди, були байдужі.

— Відчинити ворота ! Загнати їх у двір! — наказав осаул.

Червоноармійці і підвода з безладно накиданими інструментами спинились біля ганку.

— Хто капельмейстер ? — закурюючи, спитав осаул.

— Нема його,— відповіло зразу кілька голосів.

— Де ж він ? Втік ?

— Ні, вбитий.

— Туди й дорога. Обійдемось і без нього. Ану, розібрати інструменти !

Червоноармійці підійшли до підводи. Змішуючись з настирливим передзвоном, у дворі несміливо й безладно зазвучали мідні голоси труб.

— Приготуватись 1 Давайте "Боже царя храни".

Музиканти мовчки перезирнулись. Ніхто не починав. З хвилину тривало тяжке мовчання, а потім один з них, босий, але в акуратно закручених обмотках, дивлячись у землю, сказав :

— З нас ніхто не знає старого гімну...

— Ніхто ? Це цікаво... Ей, там! Піввзвод ординарців з гвинтівками 1

Осаул відбивав ніском чобота нечутний такт. У коридорі, гупаючи карабінами, строїлись ординарці. За палісадником в густій зарості акацій цвірінчали горобці. У дворі жарко пахтіло розпеченими залізними дахами сараїв і людським їдким потом. Осаул одійшов з пригріву в тінь, і тоді босий музикант тоскно глянув на товаришів, неголосно сказав :

Ваше високоблагородіє ! У нас усі тут—молоді музиканти. Старого не доводилось грати... Революційні марші все більше грали ... Ваше високоблагородіє !

Осаул неуважно вертів кінчик свого наборного пояска, мов* чан.

Ординарці вистроїлись коло ганку, ждали наказу. Розштовхуючи червоноармійців, з задніх рядів квапливо виступив літній з більмом на оці музикант; покашлюючи, спитав :

—. Дозвольте ? Я можу зіграти.— І не ждучи згоди, приклав до тремтячих губ напечений сонцем фагот.

Гугняві тоскні звуки, що самотньо злетіли над просторим купецьким двором, примусили осаула гнівно скривитись. Махнувши рукою, він крикнув :

— Перестать ! Як старця за... тягнеш. Хіба це музика ?