Отець Сергій. Я про все домовився з твоєю матір'ю. Ти повинна бути моєю дружиною.
А р с е н і я. Ніколи в світі!
Отець Сергій (ревниво). Здогадуюсь... його любиш? Савку любиш?
А р с е н і я. Не криюся... Люблю!
З храму вже вийшли епіскоп, диякон, офіцери, солдати,
черниці. Слухають.
(Рішуче). З дороги!..
Отець Сергій мимоволі підкоряється їй.
Отець Сергій (до ігумені). Що ж мені тепер робити? Що? Що?
Іліодора (услід Арсенії). Проклинаю тебе!.. Проклинаю!.. Проклинаю!..
В цю хвилину по-святковому б'ють дзвони. Завіса
КАРТИНА СЬОМА
Між шостою та сьомою картинами минає кілька років. Монастирське кладовище, рясно вкрите позолотою осені. Хрести й могили. Праворуч — каплиця. Двері розчинені. Перед образом горить синенький вогник лампади. Чути молитву "Свете тихий".
Іліодора (виходить з каплиці). Ангеліно, руку!
Андрон. Скільки разів уже вам говорив... Ангеліна зараз робить у радгоспі. Має чоловіка-тракториста, має діток. А ви все— "Ангеліно" та "Ангеліно"!
Іліодора. Хлопчика і дівчинку?
Андрон. Двох хлопчиків. (Махнув рукою). Хоч говори їй, хоч не говори — все одно забуде. Іліодора. Ангеліно, руку!
Андрон (допомагає їй зійти з східців). Щось уже, мабуть, придумала.
Іліодора. Повеліваю вийти на монастирську дзвіницю і дзвонити на схід душі. Андрон. Чиєї? Іліодора. Моєї. Андрон. Та ви ж іще живі. Іліодора. Повеліваю, щоб дзвонив.
Андрон. І про дзвони... Ну, скільки вам вже говорити? Немає дзвонів! Нема монастиря. Тепер там санаторій. Люди прибувають звідусіль на лікування й відпочинок. От біда мені з нею! Ну, нічого ж не пам'ятає... Отак і на базарі... Ходить, як та мара, поміж людьми, іконками торгує... А кому вони зараз потрібні, оті іконки та хрестики?
Іліодора. Ти щось сказав, Андроне?
А н д р о н. Хіба вперше вам кажу? Коли б не Арсенія та Савка — пропали б досі з голоду. Все вони допомагають вам і грошима, і харчами... А ви що робите з дітьми?
Іліодора. Про яких дітей говориш?
Андрон. Про директора школи Савку Вогника, про вашу дочку...
Іліодора. Була в мене дочка... Арсенія...
Андрон. Про неї ж і кажу. Гордитися можна такою дочкою. Голос який... боже ти мій! Пам'ятаю вас, ігуменіє, ще молодою... У церковному хорі ви тоді співали. Ну, Арсенія вас перевершила... Та і школу вона закінчила високу... Що там говорити, добрі у вас діти.
Іліодора. Нема в мене дітей. Нема!.. Прокляла їх, прокляла! Мій дім тепер — каплиця і сад оцей, що я насадила... з черницями.
Андрон. Який же це сад? Це — кладовище! А в саду хазяйнує тепер радгосп "Перемога". Багато там нових яблунь, і груш, і вишень, все кращих сортів — мічурінських. А верховодить всеньким хазяйством Степан Соколенко.
Іліодора. Степан Соколенко... (Силкується щось пригадати). Степан Соколенко... Землю відібрав, цінності монастирські... Дочку Арсенію... теж забрав до себе.
Андрон. Самі винні. Хіба забули, як силоміць видавали заміж Арсенію за отця Сергія?
Іліодора (не слухаючи). Пам'ятаю чудотворну. На ній срібна корона, кована, оздоблена камінням яхонтовим, ізумрудами та кришталем. Ще на короні дві зірки з бурмицькими зернами, два аметисти й убрус, низаний дрібним китайським жемчугом.
Андрон. Справді, все це було на чудотворній.
Іліодора. Пам'ятаю ризи... шістнадцять штук, з оксамитовим опліччям, шиті золотом, обкладені стрічкою — сріблом і золотом у два ряди.
Андрон. Скільки-то було добра в монастирі, і все пішло прахом!
Іліодора. Пам'ятаю золоту лампаду з золотими ланцюжками, вагою в п'ятнадцять фунтів, двадцять золотників, оздоблену рубінами й брильянтами — ціною в тридцять тисяч вісімсот дев'яносто чотири карбованці.
Андрон. Ай-я-яй! Такі гроші.
Іліодора. Це добро забрав Степан Соколенко.
Андрон. Та хіба ж він для себе брав? Невже ви забули двадцять перший рік, коли в одному тільки Поволжі голодували мільйони людей? Треба було тим людям дати хліб? А де його дістанеш? За границею, у буржуїв? А воші грошей наших не визнавали, їм подавай золото та всякі цінності... От і довелося брати з монастирів та храмів.
Іліодора. Все пам'ятаю, як прийшов до тихої обителі.
Андрон. І знову-таки не сам по собі прийшов. А на те був у нього декрет, підписаний Леніним... Це ж розуміти треба!
Іліодора. Не хочу розуміти... Знаєш, Андроне, вчора опівночі прилітав до каплиці янгол...
Андрон. Ну ось, знову затьмарився розум. І що воно на неї таке находить? Говорить, говорить наче й до ладу, а потім знову... Хоч кіл їй на голові теши!
Іліодора. Він повелів мені молитися, молитися, молитися, і тоді я потраплю до раю.
Андрон. Це вже я чув сто разів.
Іліодора. На кладовищі росте бузок. Вибери для мене розквітлі й пахучі брості. Я уквітчаю ними святий образ у каплиці.
Андрон. Бузок давно відцвів.
Іліодора. Хто сказав? Я сама бачила... Сама ламала... Повеліваю принести.
Андрон. .Назриваю їй якихось квітів на могилках — нехай тішиться, мов дитя. (Зникає).
Входить Степан Соколенко. Дивиться на нього ігуменя, усміхається.
Іліодора. Купи в мене бога... Дешево... Купи! Продам за копієчку, (Придивляється пильніше. Ясними стають очі). Степан?! Степан Соколенко.
Степан. Пізнала?
Іліодора. Чому ти тут?.. На кладовищі? Степан. Не знаю, чи зрозумієш... Іліодора. Здогадуюсь. Біля Оксаниної могили був. Степан. Квіти поклав.
Іліодора. Невинна я в її смерті, невинна. Все робив отець Сергій.
Степан. Знаю. Але ж ти могла захистити мою дружину, врятувати їй життя... І не схотіла.
Іліодора. Дуже зла була на тебе... І на вас усіх... Горя мені завдали, душу мою розтривожили.
Степан. А ти мало завдала горя людям? Знівечила їхніх душ?
Іліодора. Послухаю.
Степан. Першою твоєю жертвою була Людмила. Пам'ятаєш?
Іліодора. Сама себе загубила... Грішниця! Не винна в її смерті, не винна!
Степан. А коли рідну дочку силоміць видавала заміж... теж не винною була?
Іліодора. Немає в мене дочки. Прокляла її!
Степан. А за віщо?.. За віщо її проклинати?
Іліодора. Вона не повернулася до мене, зосталася з тобою.
Степан. І добре зробила. З Савкою вони живуть дружно, щасливо. А біля них і я маю щастя... Маю онуків — Серьожу і Андрійка.
Іліодора. Проклинаю її! І тебе проклинаю, Степане Соколенко! Ти першим підняв руку на святу обитель.