Степан. Яка ж то була свята обитель? То кубло чорне! То тьма! Мракобісся! Контрреволюція! Згадай, коли стояли в монастирі денікінці... А потім на підмогу їм прийшов чернечий полк "Ісус". І ти дозволила йому розташуватися в жіночому монастирі.
Іліодора. Не моя то була воля. Єпіскоп розпорядився.
Степан. Щодня гульбища... Молебні правили... В компаньйони собі брали бога і всіх святих угодників, щоб задушити революцію... Цього ви хотіли?
Іліодора. Не кричи на мене.
Степан. Я не кричу, а тільки правдою не поступлюсь ні перед ким.
Ігуменя пильно його розглядає.
Що так дивишся на мене?
Іліодора. Колись тебе любила... Давно... Наче в казці або вві сні.
Степан. Що згадала...
І л і о д о р а. А потім наші шляхи розійшлися.
Степан (мрійливо). Мій шлях давно заріс травою-мура-вою... Копитами збитий, курявою завіяний... Як вітер буряний, промчала молодість у битвах та боях за волю, за людське щастя, достатки й радість. Мені є що згадати...
Іліодора. Я спокійно собі доживала б віку в тихій обителі, а ти не дав... Проклинаю тебе! Проклинаю!.. Проклинаю! (Несподівано затихає. Очі тьмаряться). Купи в мене бога! (Про-стягає іконку). Купи! Продам за копієчку...
Степан відступає. Куди ж ти йдеш? Зажди... Бога тобі продам...
Повертається Андрон з букетом осінніх квітів. Андрон. Ось вам бузок!
Іліодора (уважно розглядає). Справді, бузок. Образ ним заквітчаю і молитимусь, молитимусь...
Чути віддалений духовий оркестр.
Десь грають. (Прислухається).
Андрон. Де ж? У лісі, на поляні, обладнали літній театр, поставили гучномовці. Зараз же техніка йде в хід... Куди твоє діло!
Іліодора. Щось ти сказав, Андроне? Андрон. Про техніку кажу...
Через репродуктор лине чарівний голос.
Ви чуєте, чуєте, ігуменіє Іліодоро?
Ой у саду на вишеньці Соловейко щебетав; Під вишнею козаченько Дівчиноньку улещав:
"Не йди, мила, за другого, Пожди мене, молодого". Дівчинонька гірко плаче, Соловейко все те баче Та й щебече: Тьох, тьох, тьох!.. (Тричі)
Янгольський голос.
"Не плач, мила, я вернуся, Тоді з тобою одружуся". Дівчинонька гірко плаче, Соловейко все те баче Та й щебече: Тьох, тьох, тьох!.. (Тричі)
Іліодора. Пізнаю голос... Арсенія моя... дочка моя співає... (Отямлюється знову, розглядає кладовище). Хто привів мене сюди?
Андрон. Самі приходите щодня молитися в каплиці. І л і о д о р а. А ти що тут робиш?
Андрон. Та хіба ж ви не знаєте? Сторожую на кладовищі. Дивлюсь, щоб потрави не було від худоби. Могилки обладную, саджаю весною квіти й деревця. З того живу. Та ще за вами часом наглядаю, бо ви ж мені колись давали притулок у монастирі.
Іліодора. Хочу бачити... дочку мою. Арсенію мою... (Ступає кілька кроків сама, раптом скрикує, хапається за серце й падає замертво).
А пісня лине, а молодий сильний голос звучить і чарує своєю красою.
Не вернувся козаченько, Помер на чужині, Поховали чужі люди В чужій домовині. А дівчина як зачула, До вишеньки прилинула, Тужить, в'яне, гірко плаче, Соловейко все те баче Та й щебече: Тьох, тьох, тьох!.. (Тричі)
Андрон. І розкошів зазнала, і в добрі жила, преподобна... А ось замолоду не ту собі стежку обрала для щастя... Не в той бік і життя її покотилося... (Скидає картуза, стоїть у важкій задумі).
Завіса
Березень, 1966 р.