Іліодора. Дивні твої слова... Незрозумілі для мене і страшні.
Степан. Ну, годі про це. Не на сповідь прийшов до тебе, преподобна. Є важливіші справи...
Іліодора (пильно дивиться столярові в очі). Будете відбирати?
Степан. Будемо! Цього вимагає народ. Іліодора. Хіба народові мало тієї землі, що забрали в поміщиків?
Степан. Мало! Люди віками мріяли про неї... І діждалися. Хай сонце світить не тільки в поміщицькі хороми, а в кожне віконце бідняка.
Іліодора. І від тебе, Степане, чую нові слова. (Підходить до нього ближче).
Степан. Що так розглядаєш мене?
Іліодора. Не бачила зблизька... більшовиків... які вони. Степан (посміхнувся). Ну, і що скажеш? Іліодора. Добра нам не ждати.
Степан. Правда твоя. В добрі ви вже нажилися. Дайте іншим людям тепер пожити... бідним людям... Іліодора. Грабуєте? Степан. Відбираємо своє.
Іліодора. То, може, з меблі починатимеш? Це ж ти її майстрував... Добротна, берестова.
Степан. Надійде час, гляди, і меблю доведеться взяти. А поки що земля потрібна... монастирська, угіддя...
Іліодора. А як же нам?.. З чого жити?
Степан. Будете ікони заготовляти для віруючих, майструвати вибивані квіти, ткати мухояр, правити молебні, панахиди.
Іліодора. Смієшся, Степане Андрійовичу...
Степан. Ні до чого всі ці розмови! Треба діло починати... Гей, хлопці! (Йде до дверей).
Його зупиняє ігуменя.
Іліодора. Зажди. Степан. Ніколи ждати.
Іліодора. Невже ти все забув, що було колись між нами?
Степан. Що було, те не повернеться... Минула молодість... Минули літа... Все минуло.
Іліодора (хвилюючись). І в тебе... в душі твоїй... нічого...
Степан. Навіщо мою душу ворушити? Сама ти винна...
Іліодора. Я люблю тебе... З любові великої стався колись гріх... Все життя відмолюю... (Гаряче). Заради минулого.., заради любові і всього святого... прошу тебе... Не тривож нашої обителі. Хочеш, навколішки стану перед тобою. Благаю...
Степан не дозволяє, але ігуменя стає.
Степан. Я виконую рішення ревкому. Навіщо мене благати... про таке?..
Іліодора (підводиться на ноги). Бачу, помилилась... Значить, відбиратимеш?..
Степан. Я вже сказав. Пора цю розмову кінчати! (Дістає з бокової кишені газету "Известия"). Слухай: (читає) "Декрет о земле. Принятый съездом рабочих и солдатских депутатов на заседании 26 октября 1917 года в два часа ночи". Слухай уважно.
Іліодора. Мушу слухати.
Степан (читає). Перше. "Помещичья собственность на землю отменяется немедленно без всякого выкупа".
Друге. "Помещичьи имения, равно как и все земли удельные, монастырские..." Чуєш? "Монастырские..."
Іліодора. Досить!.. Не хочу більше слухати.
Степан (згортає газету). А знаєш, хто цей декрет підписав? Ленін!.. Сам Ленін!
Іліодора. Мені від того не легше. Серце моє зранене... (Дивиться в очі). Так от що я тобі скажу. Нашої землі ми не віддамо! Нічого не віддамо!
Степан. Візьмемо силою... Як брали в поміщиків... Як брали вже ліс монастирський...
Іліодора. А ми вийдемо в поле з хрестами, корогвами. Підіймемо чудотворну... Тіхвінської божої матері... Зберемо людей з навколишніх сіл.
Степан. Тоді я зараз гукну Хому, нехай скликає всіх слобідських охотників...
Іліодора. Для чого?
Степан. Поставимо біля монастирської брами сторожу, щоб ніхто не міг ані зайти, ані вийти з обителі.
Іліодора. Не маєш права такого робити!
Степан. Маю! Це право дала мені революція! Гей, Хомо, Савко! Де ви там? Заходьте!
І л і о д о р а (кидається до Степана). Зажди!.. Ще не все тобі сказала...
Степан. Не хочу більше слухати.
Входить А р с е н і я, зупиняється біля порога.
Іліодора. Ні, ти вислухаєш мене... Довго мовчала... довго крилася, але сьогодні, мабуть, настав мій час. Якщо заради мене... ти не хочеш... зроби заради неї... дочки.
Степан. Не розумію... Дочки... Якої дочки?..
Іліодора. Твоєї... і моєї!
Степан (вражений, пильно дивиться на ігуменю). Ти сказала... таке сказала... Де ж вона?.. Де моя дочка? Іліодора. Перед тобою.
Батько й дочка якусь хвилину стоять приголомшені, потім кидаються одне
до одного.
А р с е н і я. Батьку!..
Степан. Дочко!.. Донечко моя. (Обціловує її, голубить).
До келії вриваються Савка й інші ревкомівці. Савка. Що тут трапилось? Що, питаю?
Завіса
ДІЯ ТРЕТЯ
КАРТИНА ШОСТА
Декорація першої картини. Та ж паперть і дзвіниця. Видно корпуси келій, ліс, а ще далі — річку, вздовж якої визирають з садів та городів слобідські
хати.
Андрон (підмітаючи паперть). В уставі монастирському зазначено: "Мужеська полу и днем да не будет приему в келии сестер". А тут тобі в тихій обителі розташувався цілий полк війська генерала Денікіна. Щодня такі гульбища по келіях, та пияцтво, та всяке безобразіє... І куди тільки дивиться Всевишній? Молоді черниці заміж виходять... І ніякого удержу їм нема, ані запрету. Чим це все скінчиться? А вчора до монастиря прибув сам преосвященний Феоктист — епіскоп бєлгородський та обоянський. Як і колись, у всіх церквах дзвонили. Я теж дзвонив. До світанку в корпусі ігумені світилися вікна. Кажуть, у чоловічих монастирях уже створено з ченців полки "Ісуса" й "богородиці" і один такий полк має розташуватися в нашому монастирі... І що сам преосвященний епіскоп Феоктист благословив ченців на ратні подвиги. А діятимуть вони з денікінцями заодно. Що воно буде? Такі діла творяться у білому світі, а ти, Андроне, тільки й знаєш дзвони та мітлу або лопату. Уже й так твої ноги находились, руки наробились, а просвітку ніякого, радості ніякої. Мабуть, і на той світ підеш... з мітлою. (Зупинився, сплюнув на руки). Або взяти нашого отця Сергія. Був собі попом, безобразничав з послушницями, а тепер став охви-цером. Чудеса творяться в нашій обителі, прости господи!..
Входить А н г е л і н а.
Ангеліна. Діду Андроне! Наказала ігуменя дзвонити у всі дзвони.
Андрон. З якої це нагоди? Сьогодні ж не свята неділя. Ангеліна. Невже ви нічого не чули? Андрон. А що я мав чути?
Ангеліна. Ще одне весілля справлятимуть. Сам преосвященний епіскоп Феоктист вінчатиме молодих у церкві. Сказано ж вам — дзвонити у всі дзвони.
Андрон. Отож і я кажу, чудеса творяться... А хто молода?
Ангеліна. Ой діду Андроне, робіть, що звеліла вам ігуменя. (Швидко виходить).
Андрон. Таке моє діло дзвонарське.