В рурці клекотіло і клацало. Потаюк слухав і дедалі все більше супився.
— Гаразд! — нарешті повісив рурку злісно і, збігвши кубанку на очі, став біля вікна, дивлячись на фантастичні візерунки, розписані морозом на шибках. — Ось... Велять з'явитися самим... Ідіть, Грицю... Я вам напишу заяву, а ви подасте і чекатимете відповіді. Тільки не кажіть, що ви зброю маєте, а що збираєтесь придбати, ясно? Скажете, під договір обіцяє ДК ОКДВА, вепрів стріляти... Здається, старий має такий договір. Так? Я знаю. Отже — потрібен дозвіл на купівлю та на користання. Як питатимуть, чим полюєте, називайте лише ту зброю, що на неї є дозволи. Ясно? Дивись же, Грицю!
Так повчаючи, Потаюк, написав заяву.
— Ось це віддасте там. Кімната 133, другий поверх. Йти отак і отак. Та дивись там... (пауза). Потім зайдете до мене. А ні — перекажеш батькові привіт і... хай пильнується. Ех... — потер брови міцно, — дурний час! Чорт знає, що твориться. Ви там позвикали, як царі-господарі… Привіт Наталії-каналії. Скажеш, приїду свататись...
Пожартував. Потис руки, подивившись пильно Григорієві у вічі. Григорій витримав погляд і посміхнувся. Потаюк теж посміхнувся.
"Прекрасний хлопець! — майнула Григорієві думка. — Боже! Теж мечеться людина..." — але не пустив і пари з уст. А Потаюк потер чоло, щось хотів спитати, та й махнув рукою:
— Ну то й паняйте...
Хлопці пішли. Пішли до НКВД.
Григорій: ступав поруч з Грицем, рішений на зухвалий вибрик — на дерзку візиту. Так. А що ж! Якийсь чортик підштрикував: "Ану ж! Та що там! Подумаєш… Чхать!!."
НКВД містилося у величезному новозбудованому будинку на розі вулиці Калініна. Він огинав той ріг півколом і височів шістьма поверхами, ще не облицьований, червоний, але вже урядуючий.
Біля входу, підпертого могутніми колонами, стояли вартові, як ідоли, — в довгих шинелях, а назверх кожухи, тримаючи гвинтівки з примкнутими багнетами навскоси, — зовсім так, як на малюнках, що мали ілюструвати могутність першої в світі країни диктатури пролетаріату.
Григорій піднявся з Грицем сходами до вестибюлю. Ішов урочисто і воднораз зневажливо, замітаючи слід дохою, як катерининська дама шлейфом.
Так пройшли повз вартових, що стояли закам'янілі, як втілення могутності, таємничості і караючої невблаганности т. зв. "революційної законності".
У вестибюлі Гриць зупинився, взяв Григорія за петельки і притяг до себе. Цей тайожник, цей примітивний і простолінійний хлопчина був чуткий, як вовк, як дикий, гордий, свободолюбивий горал. Подивився мерехтливими очима у саму душу і — відштовхнув: "Іди геть! Чекай на вулиці".
"Чортів Гриць!.." — Григорій не був ані слабовольний, ані забобонний, — він не вірив ні в чорта, ні в диявола. Але, вирісши серед природи, він вірив у інтуїцію, у незбагненне відчуття, у вовчий інстинкт.
Постояв хвилинку. Подивився, як Гриць підіймався сходами вгору, і перемагаючи хворобливо-упертий потяг піти іслідом, піти побавитись, підкорився отому товариському, лагідному, але категоричному: "Іди геть!"
Помалу повернув і вийшов. Пройшов сходами, замітаючи дохою слід, минув вартових і вийшов на вулицю.
Минуло з півгодини... Минула година... Опанував неспокій. Він крутився на розі і зрозумів, як то недоречно, і що це може скінчитись дуже зле, — крутитись на розі насупроти НКВД. Ну, знаєте! Ліпше було йти нагору. Він повертається іде до східців і починає підійматися...
Але тут вийшов Гриць. Чіпляючи за плече рюкзак, підморгнув: "Пішли!" — і попростував собі, ніби й незнайомий.
"Чортів Гриць! Хто б подумав, що в такім наївнім, дикім хлопчиську стільки змислу і такту? Мисливець! Справжній мисливець!"
А Гриць справді почувався, як мисливець, нашорошений близькістю хижого звіра — ходив по грані між звичайним і небезпечним, ходив, як на ризикованім полюванні, обачливо, хитро... Тигролов!
Хитро заскаливши око і посміхаючись, пройшов мимо, лише кинув на ходу: "Іди збоку. За мною".
Так вони пройшли квартал. Завернули направо. Потім наліво. І завернули в охотінспекцію.
Тут Гриць поклав заяву на стіл і відсапнувся:
— Ху-у!.. Відмовили. От.
— Таж... — навіть не здивувався Потаюк. — Ну, і?
— І відмовили. Кажуть: "Не треба! Навіщо?! Полюйте так..."
Потаюк помовчав, поводив нахмуреними бровами з-під кубанки і враз засміявся іронічно. А далі зайшовся сміхом весело, та:
— Слухай, Грицю... А це хто з тобою?
— Та це ж свояк один тут! Привіз я йому доху й унти. Свій!
— Добре, — і одверю посміхнувся до Григорія. — Так не дають, кажеш?
— А не дають.
— Кажуть, не треба? — заскалив око.
— Авжеж...
— Ну і чорт з ними, з дураками! Подумаєш! Не мені вас з батьком учити. Ясно?.. Привіт всім. Приготуйтесь добре до пантовки в цім літі, приїду комарі годувати.
Все.
Всі справи вирішено.
Попрощавшись і подякувавши за приязнь та перепросивши за клопіт, хлопці пішли.
Ось так вони покінчили всі справи і тільки тепер згадали, що їм хочеться їсти. Де б його пообідати? Мають вони повну торбу грошей, маючи і харчі в рюкзаку, але хочеться чогось гарячого. Хотілося поїсти якось так, особливо смачно і особливо гарно, — не звичайно поїсти, а по-столичному, по-культурному. Хіба ж марно вони так здалека мандрували сюди?!
— Знаю! — враз згадав Гриць. — Ходім до японців!
О!
Дорогою Гриць розповідав свої пригоди в НКВД.
І вони пішли до японців. Десь на передмістя.
— Там, брат, такого начальства! Аж страшно. Я прийшов до одного, а їх понасходилось там чоловіка з десять — почули, що з тайги, що "Сірченко — знаменитий охотник", син "ще знаменитішого Сірка". Чортові сини! Звідкіля вони все знають? Бач, у газетах, пак, писалося багато! Та й у кіні показували. Це вони один одному: "А читав те? А чув оте?! А бачив картину-журнал оту?! —
І до мене: "Чи то все правда?"
Я удаю на цвіту прибитого і: "Еге... Так... Не знаю"... А вони: "Бач, дикий зовсім. Дійсно — ні тобі культури, ні тобі газет, ні театрів. Що ви там робите святами та вечорами? Мабуть, пиячите?!"
— Так...
— А скажи, чи не заходив хто до вас?
— Ні...
— А подумай, згадай.
— Ага, заходив...
— Хто? — і аж поприсідали, хто на столі, хто на стільцях.
— Міліціонер із "Союззолота", торік...
— Ні, а тепер? Цього літа, або восени, або оце взимку? Подумай.