Розгром

Багряный Иван

Повість-вертеп

"Я бачу перед собою нових невідомих людей — сильних,

як леопард, прозірливих як ЧеКа,

і вільних, як Воля"…

М.Хвильовий

Світлій пам’яти поета і товариша —

МИХАЙЛА ПРОНЧЕНКА,

що за українську ідею пройшов через большевицькі тюрми й концтабори і не зломився, і нарешті був розстріляний

в Кривому Розі ґештапівськими посіпаками в 1943 році, —

цей твір про трагедію покоління

присвячую.

Автор

1

Коли надходить ніч і сон утікає з очей, а напружені нерви гудуть і вібрують, як дроти на буремних роздоріжжях, тоді...

Вона встає передо мною... Ольга...

Вона встає передо мною, як символ, як прообраз цілого покоління, поставленого грудьми проти трагічної епохи віч-на-віч, в нерівнім — до розпачу, до трагізму нерівнім! — двобої; покоління сміливого і затятого в понурій рішеності, і непримиренного в своїй трагічній, неупокореній гордості. Вона встає, як саме це покоління, розіп’яте на перехрестях Історії...

... З простреленим чолом, гола, заморожена і так виставлена на позорище, стоїть вона, як мармурова статуя, посеред великої площі, гордо закинувши голову в небо... дивиться в нього великими скляними очима, мов би позиваючи самого Бога, кидаючи йому розпучливо-зухвалий виклик...

Поругана і все ж таки незаймано-прекрасна в своїй божественній вроді і в своїй незрівняній гордості, скована жорстоким холодом і все ж динамічна, обернена в кричущу емблему, в символ, в апотеозу безоґлядної мужньости, гордости і зневаги...

Умертвлена — і все ж таки безсмертна.

Змордована — і все ж таки неподолана...

Це Вона!.. І це вже не особа, ні. Це сама душа цілого покоління...

Натягнуті нерви вібрують і гудуть, її образ обертається в зливу, в сліпучу, мерехтливу повінь облич, рухів, подій, нездійсненних мрій і сподівань і здійснених мук, стогонів... вогню... і крови... Вогненна повінь, вибухнувши раптово, розливається, мов лявіна з воскреслого вулкану "Вчорашнього", гуготить шалено, спалюючи мряковиння рефлексій "Сьогоднішнього" — мряковиння ницости й фарисейства, спекулятивної метушні й духовного ліліпутства... Воно береться попелом і опадає.

Тріюмфально, крізь цей туман межичасся, змиваючи, як Фенікс, з диму і полум’я, з центру хаосу епохи, знову і знову встає вона і височить над мерехтливою віхолою — сяє, як прапор, вистрілений в небо, як клич, вирізьблений вогненними лезами над надгроб’ям доби, — довгої, жаскої і кривавої... Жахтить, як монумент над серцями трагічно поляглих — незчислених і ніким неоплаканих, безіменних героїв і мучеників.

...Душа покоління... Це ж їхня душа — отих "сильних, як леопард", суворих, як камінь, і "вільних, як Воля"... і звичайних, як чорна земля...

Повінь миготить і клекоче... Виламуючись з-під кори утоми і забуття, вибухаючи в найменших заломинах мізку, вона плине нестримним сліпучим потоком і гуготить серед глупої ночі, — з мукою, з болем прагнучи вирватись геть і прокотитись світами, як виклик, як протест, як постріл у очі сліпих і байдужих, як вогненне слово трагічноі і великої правди.

Та ба... Оглух до нас світ...

Під склепінням повік завивається усміх, і хтось салютує з хаосу похмуро і гордо:

— "Галльо!.."

То хтось зухвалий повертав лице, маршуючи крізь сніги і пустелі, крізь згарища й дим, крізь громи і полум’я, — повертає лице і дружньо й з призирством махає рукою:

— "Нехай..." — і затято заламує брови. Тремтять... То напружені нерви тремтять і гудуть, як дроти, що женуть крізь безлюддя степів, крізь імлу і тумани, розгойдані бурею. І тремтить перетруджене серце. І закипає жалем, і закипає гнівом на цій карколомній параді безглуздої епохи. І спалахує вогнем упертости помноженої на розпач. І зацвітає цвітом похмурої гордости і зневаги.

II

Я бачу їх...

В затятім мовчанні і в стогонах, в пилу і в вогненних віхолах, в мертвих снігах і в громі експльозій, в пласкій всеубиваючій буденщині і в апокаліптичному грохоті безглуздої і жорстокої епохи — вони маршують... Пошарпані незгодами, скалічені тортурами, обплутані мряковинням брехні і зневаги, заляпані харкотинням злоби, вони маршують, уперто наставивши чоло проти вітру і міцно стиснувши щелепи. Маршують по всіх велетенських просторах своєї і чужої землі, похитуючись під перехресними ударами...

Вони маршують, задивлені в себе і в світ, гордо і призирливо — по безконечних етапах Сибіру, Колими і Евразії... По одиночних і масових камерах тюрем і казематів (десять кроків вперед, десять кроків назад, закусивши губи і зломивши брови)... По підземних штольнях і лабіринтах каторги... По греблях, віядуках і котлованах будованих і багатьох ще не початих Біломорканалів та БАМ-ів... По сходах катівень забризканих власною кров’ю... По чужих шляхах чужої війни... В чужих шинелях чужих армій... В колонах полонених... В людському інтернаціональному звалищі... В задротованих кошарах концентраків...

Похитуючись під ударами, вони не хочуть зламатись, — падають і знову встають, і уперто йдуть, — тримаються. Зціпивши зуби. Запалені невгасимою вірою в поразку безглуздя, в світле прийдешнє — в ту мить, коли нарешті виб’є їхня година і настане час історичного реваншу, час розплати і час їхнього таки тріюмфу. Вони вірять. І вони прагнуть. І та віра, і те пекельне бажання, і та іскра гордої мужньости, що невгасимо тліє під найпотворнішими нашаруваннями, — не дає їм загинути, веде крізь найтяжчі іспити, опанцеровує проти страждань які переступають межі можливого, і підносить гордо чоло, зберігаючи на нім материнське благословення.

І вони не тонуть. І вони в вогні не горять.

Це вони.!. Живучі, як леопард, і сильні, як леопард. Сильні духом і витривалі тілом. Стійкі, як чорна земля. І вільні, як Воля, гордим своїм серцем.

Це нове покоління моєї Вітчизни. Покоління всіма ігнороване, цілим світом перекреслюване і все ж таки реальне й незнищиме. Серце їхнє, як наснажений гнівом вулкан. Розум їхній — як лезо меча. Руки їхні — як залізні кліщі екскаватора в шрубах мозолів і в чорних шматочках землі. І воля їхня — як той булат, викована тяжким молотом епохи, що потовк і потрощив геть скло й череп’я, а викував і вигартував сталь.

Вони мовчазні, але їм належить майбутнє.