Гриць вже знав, про що йде. Метнувся до комори, а тоді скочив на буланого і подався через падь, туди, де ген під синьою сопкою, зіходячи на неї по сонячній галявині, стояли рядком старі високі кедри. Туди було щонайменше 600 метрів. Там зіскочив з коня і став щось ворожити... По якімсь часі веселий примчав назад.
— Поп'ятнуємо трохи, — пояснив Григорієві. — Не знаєш, що то таке? То наші стрілецькі вправи. В "п'ятно" стріляти, значить. В пляму. Попробуємо, а то, може, позабували.
— Е-е.. — згадав щось старий. — Бач, а ще одно провірити! — Пішов до хати і виніс щось в новенькім чохлі.
Подав Григорієві:
— А глянь-но, синку, це Наталчине, але чи то щось путнє?..
В чохлі був цейсівський, семикратний, військовий бінокль. Григорій витяг його. "І не вражий тобі дід! То ж не бінокля він хоче провірити". Оглянув. Покрутив. Подивився за падь: на кедрах було крейдою понамальовувано звірячі голови... Правий бік бінокля темнив.
— Добрий бінокль! Лише одна лінза попсована.
— А що то таке "лінза"? — це дід.
— Та оце ж скло. Ось подряпане, бачите?..
— Отож така в нього господиня... Тут Наталка відібрала бінокля:
— Таке-е... Це зовсім добрий бінокль. Крутять...
— Авжеж. Тим-то ти ним так добре й орудуєш. — Це Гриць. А дід:
— А глянь же та й скажи, що то там понамальовувано. Щось біліє, а не розберу.
Наталка приклала бінокля до очей, довго ворожила з ним зосереджено. Знизувала плечима. А далі відняла його і глянула пильно так та:
— Тю! Та там роги понамальовувано! Оленячі голови!..
Всі зареготалися, і сама Наталка теж. А Гриць по-батьківському:
— Бідна дитино! Аж упріла, видивляючись в ту мороку.
— Коли ж він неправильний...
— Я ж кажу... Давай лиш сюди, бо ти своїми очима тільки струмент портиш. — Дід відібрав бінокля і передав Григорієві. — А тепер заряджати. Ні, стривайте! Ти, синку, будеш дивитися, як ми будем мазати. А як щось цікаве вглядиш, — скажеш... Так ото біліють, значить, оленячі голови? Добре. По сезону...
— Ложись! — скомандував враз по-військовому. Всі брикнули посеред двору на траві рядочком. І дід теж. Зліва крайня — Наталка. Потім Гриць. Потім дід. А потім Григорій. Собаки теж полягали рядочком збоку, новисолоплювавши язики і нашорошивши вуха, — дивилися на людей, очікуючії.
— Заряджай! Стріляти по п'ять разів лише. Права оленяча голова — Наталчина. Потім — Грицева і так за порядком.
— Стріляємо всі разом чи по черзі? — поцікавився Гриць.
— По черзі. Перша Наталка. Та не хапайтеся, вражої мами... Не псуйте куль.
— Авжеж, — вставила Наталка в тон. — Заб'ємо кедрину — кандьор буде. Починаю!.. — і глянувши скоса на Григорія, що пильно націлився з бінокля по мішені, раз по раз вистрілила п'ять разів. Швидко.
— Тю-у!.. — зробив Гриць при кінці, імітуючи свист кулі. Собаки схопилися і кинулися вперед, але Наталка вклала їх назад криком. Вони лежали, дрижачи від нетерплячки. А Гриць:
— Пішли по молоко! Всі! От мазилка... Об'являю себе ударником і йду по сметану. Пішов!..
І так само раз по раз одстріляв своє. З тією ж швидкістю. Григорій дивився пильно в бінокль, але нічого не міг зауважити, лише після останнього пострілу щось бризнуло збоку на ялиці.
— Одбив, Грицю!
— Що?
— Гілку.
— Неправда, то ріг одлетів. Старий хитав головою:
— Що ви робите, дітки! Таж по тім боці сопки так ваші кулі свистять, що там порозбігалося все живе й мертве.
А стара Сірчиха вийшла на ґанок і стояла, підперши рукою підборіддя:
— Мати Божа!.. Подуріли!.. І що вони виробляють?!
Як на війні, прости, Господи...
Після Гриця стріляв старий Сірко. Він дс5ре вмостився і, не кваплячись, випустив своїх п'ять куль, після кожної примовляючи: "Пішла, мила!"
Наталка, що пильно дивилась, як стріляв батько. вкінці серйозно зауважила:
— Таке-е. Спортили ви дерево, тату! Воно б ще росло.
— Смійся, смійся. А воно, може, й не спортив, дочко.
Останній стріляв Григорій. До правди, — він хвилювався. Бував він на різних стрільбищах і не був новаком в стрілецькім ділі, на всякій зброї мисливській і немисливській, як кажуть, зуби з'їв. Мав навіть колись ворошиловські значки і на всяких змаганнях стрілецьких пописувався знаменито. Але тут, на цім іспиті, на цім виїмковім змаганні, хвилювався. І рушниця нова, не вивірена, і іспит складати треба незвичайний, змагатися з стрільцями, яких, далебі, ще не зустрічав у житті.
Коли б йому хтось колись запропонував змагатися з дівчиною в стрілецтві, — він посміявся б і взяв би те за злий жарт. Але тут бачив, що може бути побитий, і то саме дівчиною. "А що як гвинтівка "мотає" або забирає вбік?" Аж піт йому на долонях виступив. Ну ж ну...
Поставив рамку на "600". Прицілився пробно. Раз...
Вдруге...
Наталка серйозно: "От, бач, як треба..." Це, власне, і врятувало справу, наладувавши враз його, як тугий лук.
Раз по раз він вистрілив п'ять разів. Так же швидко, як перед тим Наталка і Гриць.
За останнім пострілом всі враз схопились — стрільці й собаки — і подалися стрімголов через падь. Старий Сірко ледве поспівав верхи. Наталка летіла попереду, перестрибуючи пеньки й колоди, як та дика коза. Спершу вона була за Грицем, але обдурила:
— Грицю-у! Постривай, щось скажу! Гриць загаявся, і Наталка зі сміхом пролетіла мимо, а за нею Заливай, голосно гавкаючи.
— А тепер доганяй, ха-ха-ха!.. Не будь дурний! Старий Сірко тюпав верхи на буланому:
— Бісової віри... Ну-ну, чисто тобі гурани! — І сміявся задоволене. То є плем'я Сіркове!
Наталка була вже біля кедрів. Перша. Обдивилася всіх "оленів", намальованих на товстих кедрах, і стояла, надувши губи та длубаючи пальцем в батьковій мішені.
— Я ж казала, тату, що ви спортили дерево. Гляньте... В оленячій голові було п'ять дірок, одна біля одної майже.
В Наталчиній мішені — чотири кулі лягли кункою посередині. П'ята ген вгорі влучила в ріг.
— Все-таки не пропала, — потішав батько. — І ріг на щось здасться... Добре... Добре... А Гриць:
— Та то я його неправильно прималював. Ця куля пішла геть!
В Грицевій мішені п'ятої кулі взагалі не було, лише чотири продірявили голову в різних місцях.
— Добре. Добре, — бубонів старий Сірко. — Казав, — не спішіть, бісової віри. Пропала куля.