Загули кінокамери. Ти перевершуєш саму себе, досягаєш неможливого. Розкішний чудовий світ навкруги. А я в цей час блукаю біля фонтана на Плазі, дівчина без сумочки, одна з двох сестер-близнючок,— ще цілу годину я не знаю, що робити. Фонтан зацікавив мене, я мимоволі починаю його розглядати. Крихітні отвори, з яких б'є вода. Мені кортить ускочити в фонтан і змити з себе весь цей жах, усі думки. Було б добре перевтілитись у когось іншого, як це робиш ти, мамо, або до нестями наковтатися наркотиків, як Міранда, тоді б мене не катували всі ці спогади. Вода іскриться в сонячному світлі —трохи дивне сьогодні світло, ніби масне від брудного повітря. Здасться, ще
мить —1 спалахне веселка... Я дивлюся на фонтан, і в голові мені ворушиться думка, про яку соромно й казати. Та я скажу, бо хочу, щоб ти знала все.
Якщо Міранда накладе на себе руки, я буду єдиною твоєю донькою.
Ти говориш без упину. Люди зачудовано дивляться на тебе. їх вражаєш ти, твоє завзяття, твоя життєрадісність, твій невтомний голос. Тебе показуватимуть у телевиставі, а ти навіть не станеш її дивитися. Ми з Мірандою раніше дивилися всі твої виступи, крижаніючи з жаху, що ти осоромишся. Але ти так і не осоромилась. Жодного разу. Ми ходили і на ту твою виставу, що мала найбільший успіх — дванадцятирічні сестри-близнята в пальтечках і шапочках з леопардового хутра — так пас і сфотографували всіх трьох,— ти в центрі, ми по боках,—для "Гарперс базар"... Ти мала тоді шалений успіх у тій п'єсі "Троє за склянкою чаю"; щось про експансивну коханку мільйонера-шпигуна, араба-гульвісу, російського дипломата тощо. Нам запам'яталось лише, як ти походжала по сцені, демонструючи своє тіло, кидаючи виклик усім іншим тілам, ображаючи звичайних людей. Ми тоді з Мірандою були схожі, мов дві краплі води: однакового зросту, павіть важили однаково...
І коли я сиджу на уроці музики, в три погибелі скорчившись над клавішами, зйомка на телестудії ще триває. Ти справжній фахівець! У тобі все фахове, все на продаж. Ти майже не помиляєшся. А я б'юся над цією фантазією Моцарта, яку вже товкла разів п'ятсот і вдома можу зіграти навіть з заплющеними очима, але тут, під пильним оком мого літнього вчи-теля-угорця, емігранта з яскравим минулим, я раз у раз фальшивлю, пальці задубіли і не згинаються, все невлад. Дуже глибоко засіла в мені ненависть до успіху; ніколи мені не вилюдніти. І Міранда невдаха. Роками ходила вона до художньої студії —і все мар-
3 Д. К, Оуто в5
но. Я вчилася грати на скрипці — і теж шкода праці. Обидві ми ходили до балетної студії. Обидві вчили "сценічне мистецтво". Тепер я знову взялася за фор-теп'япо, а Міранда, перед тим як устряла в халепу, бавила час в Грінвіч-Вілліджі, займаючись керамікою та ювелірним ремеслом. Нам треба вступити до університету, та це відтягне "визнання" нашої "майстерності" аж на чотири роки. Я дотепер ще мрію про афіші, які сповістять про мій перший концерт, про мій негучний, але блискучий дебют... але тут, у цій вогкій кімнаті без кондиціонера, я весь час збиваюся і не можу зосередитися. Ноти, мамо,— не слова, які ти запам'ятовуєш так легко. Мені нічого не лізе в голову. Я не здатна мчати по клавішах, як ти мчиш по словах, ніби богиня біжить по хвилях, ледь торкаючись їх.
— Зупиніться. Почніть усе спочатку. Я зупиняюсь і починаю спочатку.
— Навіщо так метушитись... у вас є таке слово "метушитись?" Ви граєте, ніби мишка сновигає... це негаразд... це ріже слух.
Година минає. Урок скінчився. Я вільна, а ще тільки третя година. Ще й не пішла Джонні, прибиральниця. Ага, я відклала для чистки твій оксамитовий костюм,—ти геть забула про нього. Я поволі чвалаю додому. Ось ресторан, до якого ти тоді заходила... будівельний майданчик, від ударів пневматичного молота аж занила в грудях; я невимовно нещасна — стільки шуму, стільки чужих облич... Я бачу своє відображення у вітрині антикварної крамнички: ніжпе бліде обличчя, таке ніжне, як тільце молюска, схованого в черепашці, фе, які бридкі істоти ховаються в черепашках! Мені треба подзвонити тобі, мамо, викликати додому. Треба подзвонити в поліцію. Треба розшукати людей, з якими останній час бувала Міранда... та їхні імена, якщо я коли й знала їх, начисто вивітрилися з пам'яті, отже, я нічого не можу зробити. Я безпорадна.
З вентилятора дорогого ресторана тхне часником І смальцем. Я сьогодні забула поїсти, після китайського рагу, яким ми вчора повечеряли (його принесли у розірваному пакунку), й ріски в роті не мала. Матері наших приятельок завжди намагались нас нагодувати, їх лякали наші пласкі груди й худющі ноги. Матері наших приятельок завжди намагалися нагодувати їх, своїх доньок. Але в твоєму домі рідко готують їсти. Все ніколи. В нашій жахливій кухні, де вільно гуляють протяги, водяться лише запліснявілі концентрати, завжди трохи прокисле молоко, підгорілі грінки — горіле ми зішкрібаємо просто в раковину. Ми так і не купили доброго тостера, незважаючи на твої мільйони доларів. У тебе не знайшлося часу подумати про новий холодильник, про нову плиту, ми живемо в нашому аристократичному хмарочосі, де вільно гуляють протяги, серед допотопних громіздких меблів, зате маємо право обмінюватися скрушно-співчут-ливими зауваженнями з мільнонершами, коли здибуємося з ними в труському ліфті,— вони, як і ми, скаржаться па власника будинку, хитають головами. Безпорадні ньюйоркці, віддані на поталу незворушним власникам будинків... безпорадні в наших норкових та леопардових манто, наші голови, причавлені закопченим небом, гудуть від пронизливого виття сирен... "Я ніде більше не зможу жити",— завжди казала ти про наше помешкання своїм дзвінким владним голосом. Ніхто тобі не заперечував.
Я плетусь додому. Ще п'ятнадцять кварталів. Який спекотний, задушливий день! Мене навіть починає трохи млоїти від усюдисущого міського смороду — запаху їжі та відпрацьованих газів. Навпроти парку ло-точник продає бутерброди з гарячими сосисками. Кульки підсмаженої кукурудзи. Морозиво в шоколаді. На морозиві зернятка арахісу, коли я бачу їх, мені аж живіт підводить від голоду і нудоти, і я зі злістю думаю: "Чому ти не нагодуєш мене? Чому ти поїхала, не погодувавши мене?"