Я раптом пригадую той ранок в Аспені, сніданок у виповненому повітрям і сонцем ресторані, високо в горах. Пітер з нами. Ми вчотирьох прилетіли сюди на суботу й неділю покатались на лижах. Того ранку я зрозуміла, яка ти жінка, мамо. Ти підбирала грінкою рідкий яєчний жовток на тарілці, і одночасно розправлялася з Пітером. Ти заздалегідь вирішила спекатись його, чи це тільки в ту хвилину спало тобі на думку? В усякому разі ти ного вигнала. А ми з Мірапдою сподівалися, що Пітер стане нарешті твоїм чоловіком, і що ти вже з ним не розлучишся, як з попередніми. Ми просто обожнювали його. І ось на тобі:
— Я не кататимусь сьогодні на лижах. Розв'язуватиму кросворди. Взагалі мені сьогодні не хочеться виходити. Візьми дівчаток, Пітере, і, бога ради, відсунься далі... Терпіти не можу, коли мене торкають...
І раптом, на наш великий подив, шаленство спалахнуло в твоїх очах, і ти при нас свистячим шепотом почала казати Пітерові:
— Ти мені осоружний! З мене досить! Будь ласка, не перебивай, будь ласка, вертайся додому. Вертайся до своєї дружини! Сьогодні я розв'язуватиму кросворди. Мені треба зібратися з думками. Я не можу з тобою розмовляти, мені ніколи, через десять хвилин у мене телефонна розмова... Гаразд, я скажу тобі все! Я з тобою нічого не відчуваю. Ти розумієш, про що я кажу. Ти мене не задовольняєш. Я старалася, але нічого не вийшло, я зазнала повної поразки, давай про це забудемо... і якщо говорити відверто, чоловіки мене мало цікавлять, це моя таємниця, моя таємна вада... Мені взагалі незрозуміло, чому жінки закохуються в чоловіків. Мабуть, це залежить від культури. Детермінізм культури. Я читала, що характер жінок зумовлюють культура й спадковість. Але я нічим не можу зарадити —з чоловіками я майже нічого не відчуваю. І ніколи не відчувала. Можливо, я пе досить наполеглива, мабуть, жінці треба цілком на цьому зосередитись. Але в ліжку мені бракує часу. Надто багато всяких думок. Певно, жінки, які байдики б'ють, можуть годинами безтямно лежати в обіймах чоловіків, не зпаю, тільки в мене вистачав інших клопотів, я думаю про свою роботу, мені кожна хвилина дорога, і я не збираюся виправдуватися в тому, що я така...
Ось що ти наговорила тоді за сніданком.
Твій робочий день уже скінчився. День нелегкої праці. Ти приймеш ванну, вип'єш коктейль, обідатимеш; декорації зміпюються, оркестранти перегортають ноти, ти застібаєш блискавку на вузькій сукні з жовтого шовку. Стоїш босоніж у своїй кімнаті. На кілька хвилин ти — сама. Ти вмикаєш телевізор — я в цей час у нашій квартирі теж вмикаю телевізор — і ми обидві, хвилюючись, чекаємо програму новин. Ти дивишся рекламу автомобіля нової марки — "скорпіон": нахилившись пабік, він шалено женеться піщаними дюнами, за кермом красуня з довгим білявим волоссям; я дивлюся рекламу шампуню для волосся — він мерехтить і піниться на голові патурниці, що скидається через те на страхітливу Медузу. Ми чекаємо останніх вістей. У Південній Каліфорнії невеликі підземні поштовхи. Заворушення в Гарлемі. Позачергова сесія ООІІ. У губернатора одного з штатів на Середньому Заході викрадепо трьохрічну доньку. І раптом, чогось злякавшись, ти вимикаєш телевізор. Що ж тебе налякало? Я ніби заворожена не відриваюся від екрана — показують уривки зі знятої сьогодні по обіді хроніки: після аварії на електростанції з метро виводять нажаханих людей. їхні обличчя позначені мудрістю; вони пережили жах, пізнали місто, де живуть.
У цьому місті смерть Міранди здасться зовсім не страшною.
Ти зачаровувала нас, мов Медуза. Ти ходила кімнатами нашої квартири голісінька, завчаючи ролі, намиливши свої фантастичні, витравлені перекисом водню коси, розмовляючи по телефону. Хіба личить дочкам бачити свою матір голою? Ми з Мірандою відверталися від тебе, знічені ії злякані. Ні, нам ніколи не стати СХОЖИМИ на тебе; ти нічого не могла розповісти нам про нас самих. Коли ти якось вийшла до нас із обмотаною рушником головою, з виголеними бровами, в мокрій брудній сорочці, і Міранда розплакалася, я зрозуміла, що в тебе ми нічого не зможемо навчитися... "Вона ненормальна! Психопатка!" — скрикнула Міранда.
У твоєму номері готелю дзеленчить телефон. Дзвонять важливі для тебе люди. Тут теж дзеленчить телефон — шукають тебе, чемно розпитують, де ти і коли будеш. "Вона повернеться в понеділок",—відповідаю я. Нарешті ти готова — бюст утиснуто у вечірню сукню, важкі кришталеві підвіски, на очах бірюзові тіні, два ряди золотих вііі на верхніх повіках і по одному на нижніх — вони яріють мов зорі — металеві на вигляд, надзвичайні і несправжні. Блищать губи, відтінені фіолетовим контуром, але вкриті шаром світло-персикової, майже бронзової помади. Яка розкіш! Ти здаєшся мертвою, але смерть тобі до лиця. Ти вже біля дверей, і в цю хвилину дзвонить телефон, але ти виходиш з кімнати, щебечучи про щось з людьми, які прийшли за тобою, тобі не хочеться повертатися і розмовляти. Тут також дзвонить телефон, я беру трубку і одразу здогадуюсь, що це про Міранду — шанобливе мовчання, нарешті обережне професійне запитання: "Це квартира Мадлен Рендл?"
Тобі ніяк не вдається пристебнути ремінь. Ти випила надто багато джину. Літак, розвертаючись, накренився, і ти з надією думаєш про смерть — рев падіння, удар, фотографії в газетах... даремні мрії, політ проходить ідеально, пасажирам ніщо не загрожує. Літак щасливо приземляється. Ти з зусиллям встаєш, ніби велетенська обвисла куля, з якої випустили повітря. Ти плакала?
На твоєму залитому слізьми обличчі не видно слідів горя, але ж ти зараз не в ролі враженої горем матері, ти сама — скорботна мати, і лицедіяти немає потреби.
Я зустрічаю тебе. Сама. Меріон, дівчинка зі страдницьки насупленим чолом, напрочуд невагома, ніби безплотне відображення в дзеркалі, близня без своєї сестри-близняти. Мене штовхають з усіх боків. В аеропорту панує напруження. Невже людям здається, що на них упаде літак? Газетні заголовки сповіщають сенсаційпі новини: замах на президента, загадкові ядерні вибухи у Тихому океані... Газетні заголовки рясніють в усіх кіосках, збивають нас з пантелику і вселяють неспокій; ми кружляємо по велетенському, мов місто, аеровокзалу, чекаючи відльоту до інших міст чи прибуття тих, кого ми зустрічаємо; тиняємось, мов неприкаяні. Та твій літак приземляється неушко-джений. Люди полегшено зітхають. Невже справді була небезпека? Невже небезпека чигає завжди? Літак підрулює до майданчика і зупиняється... підвозять трап... Я ще виснажена моїми вчорашніми відвідинами Міранди в лікарні, та давно хвилюваг/ля пробуджується в мені. Чи ж пізнають її? Чи поцілує вона мене? Чи люди зрозуміють, що я її донька?