Ти

Страница 5 из 8

Джойс Кэрол Оутс

— Вона відмовляється піти до лікаря. Відмовляється робити аналізи.

— Які аналізи?

— Ти знаєш які.

Я починаю потроху тремтіти від хвилювання й сорому. Ніби я Мірандин дублер — звіряю Пітерові її таємницю.

— Вона вагітна? — шепоче Пітер.

— Вона відмовилася піти до лікаря, щоб знати напевне.

Він розгублено дивиться на мене: що ж робити? А втім, він, можливо, думає про тебе, мамо, він боїться твого гніву — думає про тебе, а не про Міранду: як Мадлен помститься йому? З усіх твоїх коханців, мамо, Пітер був найрозумніший. І ніхто ніколи не довідається, чому ти прогнала його того ранку в Аспені. Ти зробила це за сніданком. Вкусила якась муха — ти і прогнала. А він, як і Нільс, як і Тоні Хант, втративши тебе, але не в змозі забути, перекинувся на нас із Мірандою. Відшиті тобою коханці завжди швартуються до Міранди чи до мене — до кого першої, не має значення. Буває, спочатку залицяються до Міранди, буває — до мене.

— Вона певна, що завагітніла? — питає Пітер.

— Вона не хоче про це говорити. Здається, це її мало турбує, а от мама переживає.

— Господи...

Нам обом страшенно незручно. Колись Пітер відвів мене вбік, узяв за руки, освідчився в коханні і сказав, що має намір зі мною одружитися. Мені

щойно минуло шістнадцять. Зелене дівчисько, школярка. Наступного тижня він уже дзвонив Мірапді. Півроку вони всюди бували разом, приховували від тебе свою непристойну таємницю чи жартома, а чи всерйоз, мамо, але ж ти, звичайно, знала, що вони?.. Невже не знала?.. Ніхто не розповів тобі про пих? І от одного чудового дня ти про все дізналася або удала, що дізналася, ти здивувалася, або удала здивування — як ти сатаніла: двоє близьких тобі людей, двоє затьмарених твоєю тінню супутників насмілилися кинути тобі виклик!

— Значить, ти не знаєш, де вона?

— Ні, не знаю. Це її дуже вразило?

— Так. Мабуть, треба повідомити поліцію. —— І Мадлен у Голлівуді?

— Вона повернеться в понеділок.

— Ти не думаєш, що Міранда хоче просто настрахати нас?

— Чим настрахати? Що ти хочеш сказати? Раптом Пітера опановує хвилювання. Загар на його обличчі темнішає.

— Я... я подумав... мені здалося, що вона погрожувала накласти на себе руки..,

— Так, погрожувала.

Ми дивимося розгублено одне на одного. Гуде кондиціонер. До горла підступає нудота, у голові памо-рочиться. І раптом мені спадає на думку: "Усі чоловіки слабкі, просто нікчеми".

— Вона й тобі казала? Що заподіє собі смерть? — питаю його.

— Разів зо два, але я не надав цьому значення. Вона була тоді така збуджена.^

— Що саме вона казала?

— Не пригадую.

— Невже... Невже вона справді говорила про це? Що ж вона казала?

Оі

— Меріон, я не пригадую. Коли повернеться Мадлен?

— У понеділок.

— Вона вже тобі дзвонила?

— Ні.

— Вона поїхала сьогодні вранці?

— Так.

— Я б не міг... ти не даси мені її телефон?

Він і досі кохав тебе, мамо! Ви послухайте! Ти вигнала його, викинула його з голови, він зробив дитину моїй сестрі, він, що півжиття проводить зі своєю дружиною і трьома маленькими синами в Коннек-тікуті, цей порядний, розумний, поважний, добродушний сорокадвохрічпий чоловік, незважаючи ні на що, кохає тебе, він і досі кохає тебе! Я все більше переконуюсь у тому, що чоловіки нікчемні, їх треба або жаліти, або зневажати, вони здатні бути лише тлом для такої жінки, як ти...

— Я не дам тобі її телефон. І ти це знаєш.

Ми дивимось одне на одного. Нам до болю соромно.

— Пробач,— каже він,— але я нічим не можу зарадити. Ти знаєш, я кохаю Міранду... я ладен зробити все, що в моїх силах, для неї, для вашої матері, для тебе, повір мені, але чим я можу зарадити? Приятелів її я не знаю. Люди, з якими вона злигалася останнім часом,— психи, наркомани — глузували з мене, я так і не познайомився з ними ближче. Вони не підпустили мене до себе, а вона віддала їм пере: вагу.

— Я нічого не забула... сумочка. Час іти. Ні, я, мабуть, вибігла з дому без сумочки. Та я все ще нишпорю очима по підлозі, по бежевому килимі, біля ніжок стільців, не пригадуючи, що ж я загубила.

— Куди ти зараз ідеш?

*— О другій у мене урок музики..і

Сі

— Але що ти думаєш робити? Де шукатимеш Міранду?

— Не знаю.

— Повідомиш поліцію?

— Не знаю.

— Може, ще трохи зачекати? До завтра?

— Гаразд, Пітере. Не хвилюйся. Я зачекаю.

Він Іде зі мною до дверей. По той бік дверей сидить його секретарка — коли ми проходимо через її кімнату, між нами вее повинно бути по-іншому. Він знає це І тому зараз, в останню хвилину, бере мої руки в свої... батько, коханець, колишній коханець?

— Меріон, прошу тебе, подумай про себе. На тобі лиця немає. Все буде добре, от побачиш!

— ТвоТй дружині ми ні про що не скажемо,—за-певпяю його.

Він не ображається. Я думала, це його образить, але ні; він скрушно хитає головою. Ледь засоромлепо. Зрештою йому сорок два роки, а Міранді сімнадцять.

— Телефонуй мені, як тільки про щось довідаєшся,— каже вів.

Ви, мабуть, подумаєте: Пітеру — кінець: нічого подібного, запевняю вас Люди вриваються в ::;пття іншого, сваряться, розходяться і знову повертаються; члени однієї родини ніколи не розлучаються. Вони вчіплюються одне в одного намертво, стукаються лобами, роздирають одне одного пазурями. Сім'ї. Матері, батьки. Сестри-близнята. Родина — найглибша таємниця, набагато загадковіша, ніж кохання і смерть. Я не бачила батька шість років, але думаю про нього щодня, як і він щодня думає про мене й Міранду. Він живе в Міннеаполісі, а ми в Нью-Йорку. Ми ніколи не жили а ним під одним дахом. Та все одно ми відчуваємо, що він поруч нас, навіть тоді, коли зовсім ніколи не думаємо про нього, нам несила уникнути одне одного.

Дочка, батько. Батько значив для тебе, мамо, не більше, ніж перший-ліпший чоловік; він — випадковий знайомий, за якого ти вийшла заміж і з яким розлучилася вже чотири місяці по тому. Ти захоплювалася його стриманістю і вишуканими манерами, а згодом у колі своїх приятелів ти глузувала з його стриманості і старомодних манер. Він став посміховиськом... З усіх, кого ти любила в своєму житті, ти згодом знущалася, як могла, віддавала їх на посміх. Це вже, мабуть, такий у тебе особливий хист, мамо,— глузувати з усіх і усього.

Та найбільше посміховисько це ти, мамо. Ми намагалися відбутися жартом. Ми фантазували, обдумуючи план втечі, втекти, хряснути перед твоїм носом дверима, піти назавжди. Та ми ніколи не залишимо тебе, як і ти нас, наші узи міцні. Ми з Мірандою, ненавидячи тебе, ненавидячи одпа одну, поєднані між собою так міцно, ніби ще й досі лежимо в тій теплій оболонці, яку омиває потік твоєї крові, і наші судини, наші черепи тільки зараз починають поволеньки, ніби знехотя, відділятися... крихітпа цятка життя, зародок, два пуголовки, дві риби — два ссавці, дві доньки, доньки Мадлен Репдл.