Тарас устав, вклонився і мовчки вийшов, Біля дверей його чекав Мокрицький.
— Ну як?
— На диво, мирно погомоніли, — сказав Тарас. Іван розплився в усмішці. Напевно, тут без нього не обійшлося. Не кожного приймають так у кабінеті самого обер-поліцмейстера.
— Маруся жде. Зайдете? Це зовсім поряд...
— Дякую. Зайду, — не змусив себе упрошувати. — Шувалов, хоч і ввічливий, та поліцейський... Навіщо він сказав мені про нагляд!.. Тепер усі здаватимуться...
— У цьому вам і відповідь. Аби завжди і всюди ви пам'ятали: стежать! Страх — зброя влади...
Справді, землячка ждала його й хотіла йому зробити хоча б малу приємність — вдяглась у все вкраїнське й наготувала вкраїнських страв. А гарна ж була яка!
Не стримався і, замість ручки, як тут годиться, поцілував у теплу пружну щічку.
— Де ви викопуєте таких жінок! — оглянувся на чоловіка. — Ти, Максимович, Семен...
— Якби я знала, що нежонаті, заждала б вас... — всміхнулась ясно жінка. — Бо мій Іван не бачить...
— Та бачу, бачу, серденько! — обняв Мокрицький жінку, й Тарас подумав: добре, що не пішла за нього в Нижньому Тетяся Піунова!.. Воістину, немає зла, щоб на добро не вийшло...
— Іване, ти піклуйся гостем, — викрутилася. — Проси до столу...
— Спершу омити маю руки, — сказав Тарас. — Я ж був...
— Тарасе, ви невиправні! — мовив на те Мокрицький з посмішкою. — Він тільки що порозмовляв із графом... — додав, аби й дружина їх зрозуміла.
— Толстой теж граф... — сказав Тарас. — Із обер-поліцмейстером!
— Казала ж я тобі, Іване, не влазь у це негарне діло... — підтримала його Маруся у свій, жіночий спосіб.
— А хто б тоді зустрів його по-людськи? — кивнув на гостя. — Шувалов, може? Знаєш, які у нас там звичаї, який народ!..
— Покваптеся! — зітхнула жінка скрушно. — Бо все холоне... Любите ви пампушки, вареники?
— А де вони?!
Жартуючи, помили руки й сіли за стіл, накритий вишитим півнями обрусом...
Найтяжче йому було ступити останній крок, зробити який впросила його графиня Анастасія Іванівна, їй він не міг відмовити.
Одягши знову Федорів тіснющий фрак, пішов туди, куди його привезли казенним коштом з Києва у квітні сорок сьомого. Ще й, мов на сміх, замало не того ж дня. Цей збіг обставин скрашував йому візит, принаймні бачив у тому шарм. Знав, що давно домовлено, що о такій годині князь буде в себе у кабінеті й чекатиме його... Ну, це вже трохи з "шарму", що Долгоруков його чекатиме! Йому лише сказали, точніше, передали графинею, що зводять його прийняти о цій порі. І все ж ішов, як на заріз, все уповільнюючи ходу.
Де Мойка злилась з каналом, він ледь було не повернув голоблі й не втік кудись на набережну Неви; уже скресала крига і нуртувала важка і чорна, як ніч, вода. Примусив себе піти в бік Ланцюгового хиткого мосту через Фонтанку.
Ще здалеку побачив той будинок, і ті ворота, і той парадний сіренький вхід, в який ввійти так легко, а вийти... Ні, сьогодні його ніхто не стане затримувати чи не пускати — своє відбув, — а все ж, а все ж...
Фонтанка також здибилася, взялась горбами, тріщинами та ополонками... Згадав, як він два тижні тому чкурнув бридливо звідси, й лише зітхнув. Що на роду написано, того, як видно, не обминеш...
У дверях, вже всередині, його спитав синьомундирий вартовий, до кого йде. Почувши, що до князя, він мимоволі виструнчився.
Вас ждуть, — спитав, — чи ви самі?
— Домовлено. Шевченко я...
— Проходьте!
Ті ж парадні сходи, і дзеркало, й пастушки... Боже милий, невже минуло аж одинадцять літ!.. Та ще яких!.. Він тут тоді проходив — чубатий і молодий, а зараз — дід... Ще й ноги тягне сходами... Проте живий, з не зламаною душею, такий, як був!..
— Заходь, заходь... — звів очі на нього князь. — Шевченко?
— Так, ваше сіятельство.
— Тобі було достатньо десятка літ, щоб зрозуміти хибність того шляху, яким пішов? Дивись мені, Шевченко!.. Як тільки щось, знов одягнеш мундир солдата. Або... Ти чуєш далекий дзвін? То голос Петропавловської. У ній тобі завжди знайдеться місце, як візьмешся знов за своє! Збагнув?
— Так точно.
— Добре... Із Петербурга рік ні ногою!.. Ясно? Тепер гуляй. Я сподіваюся, що на Неві приємніше, ніж на Уралі!.. — пожартував.
Тарас злегка вклонився і з миром вийшов.
Аж за Фонтанкою згадав наказ не виїздити рік з Петербурга. То не впускали, іроди, а нині вже не випускають! Драма, чи пак трагедія, переросла в комедію!.. Театр життя... І в ньому нам відведена нікчемна роль маріонеток, німих ляльок!..
...Два місяці не міг ніяк узятись за роботу. Ходив на виставки та в Ермітаж, уроки брав у Йордана, замовив мідну дошку, а діло ані з місця. Художник без майстерні, що птаха без гнізда... І знову йому прийшла на поміч його свята заступниця... Він розповів свою біду, вона уважно вислухала й пообіцяла допомогти. Тим паче, він у неї з графом на поруках і має, власне, жити в одному домі з ними...
Йому дали кімнату в будинку Академії, ба, майже дві! Кімнату з антресолями, де можна спати, їсти, писати вірші, бо сам собі в своїй господі!.. Вперше... В сорок чотири роки!..
Ходив по тій кімнаті, вслухаючись у власні кроки, й душа його роздвоювалася. З одного боку — радість, а з другого...
Він на поруках... Вільний, а на поруках! Так, ніби пес на прив'язі, а ця майстерня — будка... Вікном у сад. Маленький, проте зелений. Якась пташина цівкає. І видно небо, хмари... Жаль, що не буде сонця, та то пусте... Вже має де прихилити голову. У гостях, кажуть, добре... Найперше йому потрібен робочий стіл. Отут, звичайно, біля вікна... Якийсь стілець, щоб сісти, і ще один — прийняти гостя... На антресолях, щоб спати, ліжко... І стіл також... Ой, скільки всього потрібно!.. А що було б, коли б приїхав з жінкою?.. Химерна штука — доля. Гадаєш іноді, що повернулась до тебе спиною, аж то — лицем...
— Куди нести? — почулось у коридорі.
— Сюди, сюди!.. — поспішно озвався Федір, служник майстерень, теж відставний, старий солдат.
Щось гупнуло, хтось буркнув басом лайку, і відчинились двері.
— Чи тут живе художник Тарас Шевченко? — з'явилася у них широка усмішка його нового друга і земляка — художника Честахівського.
— Тут, Грицю, тут!
— Я чув, що в тебе нема стола для праці...