— Я вірю їм. Це браття, — сказав Тарас.
— А я? — ударив себе у груди, — Можливо, я...
— Ти — з ними, отже, зі мною теж.
— Тебе збагнути важко, — сказав Василь. — Ти не такий, як ми, як всі...
— А може, ми заспіваємо? — обняв Тарас товариша. — Я так давно вже не співав із друзями!..
— Панове, в нього голос!.. — зрадів Василь. — Ви б чули, як він співав иа свайбі в сестри моєї та Куліша!..
— Було колись... — зітхнув Тарас. — Тепер не той вже голос...
— Куліш те саме мовить, — сказав Василь.
— Коли він чув? Ми ж ніби ще не стрічалися.
— Про вірші, що написані після арешту, він так сказав.
Запала тиша. Першим її порушив Лазаревський.
— Дурні слова, Василю, того не варті, щоб їх повторювати, — сказав сердито.
— Вибач мені, Тарасе, я ненароком... Зірвалось якось із язика...
— Ти сам такої ж думки? — спитав Тарас.
— Як прочитаю, тоді скажу. Панько змінився дуже. При ньому ти, будь ласка, держи язик на прив'язі...
— Що, донесе?
— Ні. Ви, як стій, посваритесь. Він став такий дражливий. А нам, Тарасе, треба триматись гурту...
— Що ж це ми не співаємо? — спитав Станевич. — Зигмунте, оскільки ти з Волині, розпочинай!
— Нехай Тарас. Я можу лише підтягувати. Тарас був вдячний Янові, що він повів розмову на іншу тему. Вірші йому боліли. Писані в тяжкій біді, вони були, як бідні діти матері, дорожчі тих, що вихлюпнулися з його душі на волі. Та й скільки їх він прочитав, отой Панько!..
— Тарасе, ту, про зіроньку, — просив Василь.
— "Ой хмелю..." — вставив слово й собі Михайло.
— На Мангишлаці в мене лишився друг, який любив співати такої пісні, — сказав Тарас. Помовчав, згадав Іраклія біля флагштока й почав широко, вільно:
Ой матінко, чорноморець
Вивів мене босую на морозець...
...Бог свідок, як нелегко йому було примусити себе зробити цей крок назад... Ні, цілих три!..
У Нижньому він "подружив" з поліцією, точніше, з Лапою, тамтешнім поліцмейстером, й не мав із нею клопоту. А потім була дорога, Москва і знов дорога, вчорашній день... Сьогодні ж мусить йти на побачення до обер-поліцмейстера Санкт-Петербурга. Хоч знав, що там є землячок — сам управитель канцелярії! — його старий знайомий, брат Аполлона Мокрицького, з яким вони зустрілися оце в Москві, не міг настроїтись на бравий лад. Так ніби він щось відчував для себе зле. Довго валявся в ліжку, снідав. Михайло вже давно побіг у справах, і він був сам собі господар, ніхто його не квапив, не підганяв. І все ж — куди подінешся! — вдягнувсь і вийшов з дому. Місто за ніч зсіріло, зблякло. Брудні калюжі, стіни в рудих патьоках, люди якісь похмурі, заспані... Ба, навіть сонце вигулькнуло було з-за хмар і знов пірнуло в сиву їх клубочінь... Дув вогкий вітер, мружив надльодну воду в Мойці...
Звернув сюди, звернув туди — хотілося втекти кудись, принаймні зайти на іншу вулицю, на інший край, щоб звикнути, щоб примиритись з думкою про неминучість цього візиту. Всує! Душа його впиралася й волала пробі... Змусив її притихнути, згорнутися в тремткий клубок з голками на усе-біч і рушив прямим шляхом. Чим швидше він відбуде це препаскудне дійство, тим менше вистраждає його душа!
Мокрицький мовчки вказав йому на крісло. А дочитавши якийсь папір, звів важко карі, як в Аполлона, очі й спитав байдужим голосом:
— З ким маю честь? І по якому ділу?
— Шевченко я... З'явився, бо велено було мені...
— Шевченко? Тарас Григорович? — перепитав Мокрицький з подивом, й лицем його пройшла легка судома. — Даруйте, я не впізнав... — підвівся. Проте руки не подавав.
Тарас також схопився з крісла.
— Сидіть, сидіть, — спинив його господар. Сів сам. Схопився знову й подав, нарешті, руку. — Брат написав мені про вас... Де зупинились?
— На Мойці, в домі графа Уварова.
— В самого?
— Ні, в управителя, Михайла Лазаревського.
— А-а, знаю. Милий чоловік!
— Оце прийшов...
— Ви знаєте, потрібно буде з'явитися і до самого графа Шувалова, сиріч до обер-поліцмейстера. Тарас зітхнув.
— З'явлюся... Коли?
— Про час і день я повідомлю... Тільки... я вам порадив би зголити вашу чудову бороду, щоб граф, бува, не вгледів у ній протест...
— Стрілецький бунт? — спитав Тарас.
— Ви ж знаєте, що бороди у нас не в моді...
— Добре. Зголю крамольну, — з усмішкою сказав Тарас, підводячись. — Носив без злого умислу...
Іван хутенько вийшов із-за стола, провів його аж до дверей.
— Моя дружина хоче на вас хоч глянути, — сказав неофіційно.
— Землячка теж?
— Зі Свічок.
— А-а, я їх знав, бував у них...
— Я повідомлю, коли вас зможе прийняти граф, — подав Мокрицький руку.
На восьмий день, поснідавши чим бог послав, Тарас почав натягувати на себе фрак, — як в Оренбурзі, Федорів! — щоб нанести візит сіятельному наглядачеві, який таки соблаговолив його прийняти. У дзеркалі не впізнавав себе без звичної вже бороди. Ще добре, що не звеліли зрізати й крамольні вуса, оскільки в них біліла густа солдатська сивина й виказувала, що Оренбурзький окремий корпус не божий рай, а скорше, кола пекла, в які попасти легко, а вирватися із них щастить не кожному з малих й великих грішників. Фрак був тісний, та досвід із мундиром зробив своє, і рядовий Шевченко, як названо його в цидулці, невдовзі був готовий зробити другий печальний крок у напрямі свого минулого життя-буття. Найбільше його кольнуло те "рядовий Шевченко"... Хоч відставний, та все ж солдат, а не художник. Виходить, він не вирвався назовсім із солдатчини, лише додав до "рядового" благословенне, та все ж гнітюче слово "одставний".
Його зустрів Мокрицький і, привітавшись, — руки при людях знов не подав, — провів до графа у кабінет. Сам тут же вийшов.
— А-а, рядовий Шевченко!.. — всміхнувся обер-поліцмейстер, ще зовсім молодий генерал. — Сідайте, прошу. Як вам у Петербурзі? Вже звикли?
Тарас присів на край стільця.
— Ходжу та все милуюся, ваше сіятельство. І згадую...
— Згадати є що, мабуть? — примружив очі генерал.
— Було всього...
— Чим думаєте зайнятися?
— Гравіруванням.
— Ви ж живописець начебто?
— За десять років служби...
— Так, так... Сумна історія... Прошу вас, будьте стримані. Ви прощені, і вам дозволено жить у столиці, проте... такий наказ, — розвів руками генерал, — під поліцейським наглядом. Ми постараємось не набридати, але ж і ви, прошу вас, поводьтесь так, щоб не було причини нам зустрічатися. Принаймні тут... — всміхнувся. — Радий був познайомитися!..