Взяв іншу, легшу, книжку. "Слово о полку Игореве"... "Не ліпо ли ны бяшетъ, братие..." Жаль, не зробив перекладу на українську мову... Яка краса, поезія, думки — високі й мужні!.. Щоб не Ликера... Господи, спаси його і заступи від цих печальних спогадів, від цих очей, що зорять йому і досі в душу!..
Сів різко, щоб хоч болем прогнать ману, та груди не одізвалися. Сьогодні, слава богу, йому і справді легше. Як так піде, то, може, він до вівторка видужає і, всім на подив, з'явиться у Костомарова. А от і я, наново, не сподівалися? Ото вже буде радості!.. І не пригадує, коли там був... Так само і в Білозерського... Микешин десь завіявся. А може, денно й нічно виліплює своїх царів для пам'ятника "Тисячоліття"?.. Грицько приїде, певно; з ним і піде. Самому буде тяжко: просидів стільки в хаті!.. Звичайно, перш, ніж їхати на Україну, він має всіх відвідати, побачити й погомоніти. А з Чернишевським треба без зайвих вух... Не буде ж він, Шевченко, сидіти, склавши руки, на Україні! Там діла стане. Навіть коли кріпацтву прийде кінець... Тепер хитрішим буде. Не дасть себе впіймати в пастку...
Тільки б йому одужати!..
Внизу почулась чиясь хода, кахикання. Прийшов Саєнко на ніч. Дарма його прислав Михайло. Гибітиме тут на дивані, в холоді...
— Ще не спите? — піднявся на антресолі. — Чогось, мо', треба?
— Дякую. Усе гаразд. Мені сьогодні краще, — сказав Тарас.
— Гукнете, коли чого...
Зійшов униз, покректуючи, ліг на диван... Бурлака теж. Що воля дасть йому тепер — старому, понівеченому кріпаччиною! Служитиме, як і служив, хіба що вже де схоче. І все ж чекає волі, розпитує, коли дадуть!
Чаділа свічка. Мусить устать і зняти нагар зі ґнота... Долинув бій курантів із Петропавловської, і він, подумавши, дмухнув на свічку. Треба йому поспати, набратись сили. Взавтра прийдуть його вітати з днем іменин, і всіх потрібно стріти, уважно, чемно вислухати, не зіпсувавши настрою своїм болящим виглядом... Вже сорок сім... Як їхав на Україну два роки тому, чувся при добрій силі... За рік, що тут прожив, утікши від різних там Табачникових, Грибовських та Василь-чикових, де й ділося його здоров'я...
Навпомацки дійшов до ліжка й ліг. Відзначив радо: болю не відчуває... Тільки б йому одужати!..
Надворі десь світилося, — чиєсь вікно навпроти або ліхтар, — і гола гілка дерева погойдувалася на тій стіні, де двері, немов химерний привид. Сюди, туди... Угору, вниз... Неначе пташка в клітці. Чи звірина, яку загнали в пастку... На Україні, коли його затримали в саду Михайла Максимовича й не відпускали в Мошнах, Черкасах, Києві, відчув себе затравленим. Звичайно, виду не подавав, а на душі було недобре... Тільки його пустили, рвонув чимдуж із Києва. Як навесні — із Петербурга!.. Хоч круть, хоч верть...
Озвався біль у грудях. Якийсь новий. Так ніби щось там рвалося... На щастя, стих. Утома лише з'явилася у всьому тілі... Та порожнеча... Геть, як тоді, коли зустрів у коридорі Федора, й старий солдат... Ні, він відчув раніше, при в'їзді в місто, що відібрали в нього велике щось і світле — побачення із рідним краєм після такої страдницької розлуки. То, мабуть, перше було повернення до Петербурга без звичної в таких випадках радості. І рай, коли він з примусу, нам здатись може пеклом!..
...На станції взяв візника. Ще гроші мав — позичив Василь Тарновський, виручив. Дивився на Петербург, що пропливав поволі, — візник не гнав, і він його не підганяв, — а серцем був на кручах біля Дніпра... Він купить там шматок землі, поставить хату, житиме! Це, врешті-решт, його земля, його дідизна, щедро полита кров'ю прадідів. Табачникови, Парчевські й іже з ними тому його бояться, що в них нема коріння, а в нього є. Хоч сила в них, та всюди їм увижається останній день Помпеї, яку вони звели на схилах приспаного вулкана, що може враз прокинутися і спопелити своїм огненним гнівом велике зло неволі її усіх її недремних стражів... Купить землі своєї, нехай там що, і житиме під рідним небом!..
Сфінкси його зустріли посмішкою, ледь-ледь паруючи в ранкових скісних променях. Вночі, напевно, була роса... А може, вони кепкують з нього, з його нещасних мандрів у рідний край?.. Їм що, вони камінні й вічні! Неволя їхня — тільки мізерна частка того буття, що випало на долю їм. Байдужість — добра зброя камінних душ; для душ живих — дочасна смерть. Старий служака Федір його зустрів у коридорі, неначе ждав чи бачив його приїзд.
— Ну як ви тут, підстрибуєте? — обняв Тарас солдата.
— Ми що... ми тягнем день до вечора... — зам'явся той. — А вас давно чекає наш поліцмейстер...
— Набатов?
— Так. Звелів негайно бути. Сердитий — жах...
— Майстерню, може, хочуть?..
— Він не казав. Приходив тричі, лаявся, що вас нема.
Тарас заніс до хати чемодан та скриньку. Нова мітла по-новому, видать, мете... Цей князь Гагарін, що замінив Толстого, лад наведе, очистить авгієві стайні!..
— Ідіть хутчій, — озвався Федір. — Дуже він був лихий.
— Ще рано.
— Вже прибігав годину тому. Наче десь щось горить.
Тарас оглянув сумно свою майстерню, підняв малюнок, скинутий на землю протягом, поклав на стіл... Яка не є, а все ж своя, в будинку Академії!..
Брів коридором, ніби на гауптвахту. Хтось привітався, про щось спитав — лише махнув рукою... З огню, як кажуть, та просто в полум'я!.. Це ж поки він знайде квартиру, — та ще таку, щоб можна в ній було займатись гравіруванням! — це ж поки він добуде, чим заплатити... Книга його в цензурі й досі, хоч ще весною ніби все обійшлося добре... Мов вовкулаки, п'ють з нього кров тупі сатрапи царські!.. Ще й досі він має вид на проживання лише на рік. Не як художник, а як солдат колишній, рядовий лінійного батальйону номер один!.. Хоч у відставці, але солдат, замало не каторжанин!..
— Нарешті! — стрів його Набатов. — Зволили таки прибути до Петербурга! Ви ж мали бути, батечку, ще в тому місяці...
— Не знав, що тут мене так ждуть, — всміхнувся.
— Мені то що... — знітився поліцмейстер. — Моє теляче діло...
— Все князь Гагарін? Може, візьме собі...
— Князь, та не той, — спинив його Набатов. Помовчав, звівся, ще й осмикнув мундир поспішно, ніби перед начальством. — Два тижні вже чекає вас князь Долгоруков!