Віддихавшись, устав, добувсь до чаю, випив. Палить його сьогодні... Наче довкіл пустеля... Важко йому долати сходинки. Уперше нині пошкодував, що мусить ходити ними... Може, і справді ліпше йому було б в лікарні?.. Днями забіг сюди Жемчужников — не Лев, а брат молодший, Володимир — і запропонував лягти в лікарню. Взявся добитись навіть місця... І третій брат, Олексій, такий же, здібний... Брати Жемчужникови, Мокрицькі, Лазаревські, Курочкіни — щасливі їхні матері!.. О, геть забув, що у Мокрицького, Івана Миколайовича, сьогодні день народження! Торік вони повеселилися в його гостиннім домі!.. А нині...
Сів до столу, вмочив перо і написав вітання. Коротке. Сили йому не вистачило на довгий лист... Зайде Гаврило, то передасть... А ні — Іван Саєнко, слуга Михайлів, з'явиться, пошле його...
Ліг відпочити. Ніби хтось увійшов... Роздягся. Покашлюючи, пішов нагору сходами... Михайло Лазаревський!
— Ну, як ти тут?
— Недавно сімейство ваше згадував...
— Хоч добрим словом?
— Можеш не сумніватися. Найкращим!
— Снідав? І ліки пив? — змінив Михайло тему.
— Як ти ввійшов, мені немов полегшало, — сказав Тарас.
— Сьогодні ти бадьоріший...
— Вже й працював. Зійшов униз... Аж тут прийшов Микола... Біда з ним — сліпне. Скільки б він ще зробив!..
— Вниз не ходи. Там холодно, — благав його Михайло.
— Коли ж кортить... Я, може, не написав найкращу свою картину!..
— Ви всі такі скажені?
— Не знаю... Ті принаймні, у кого є мета-зоря...
— Твоя, звичайно ж...
— Воля!
— Цар скоро дасть.
— Тієї волі ніхто не дасть, її добути треба! В царя, у панства вирвати!..
Аж потемніло йому в очах.
— Далека твоя зоря... — зітхнув Михайло. — Довго до неї йти...
— Дійдемо! Не ми — онуки, правнуки... Пожити б нам з тобою на тій землі, на вільних горах Канівських, між тих людей веселих!..
Помовчали. Шлях до зорі був довгий, а їхній вік короткий...
— Хоч спом'януть тоді нас добрим словом? — спитав Тарас.
Михайло не відповів. Напевно, він і не чув, замислившись про той далекий прийдешній час. Ніколи він не висловився, не пояснив, чому так ревно дбає, відколи познайомився, про гнаного царем поета, хоч це діяння може... — могло не раз! — для нього зле скінчитися. Ніколи він не говорив високих слів про рідну милу землю, про свій народ... Брати також помовчували й робили діло... Може, у цьому є жертовний, найвищий смислі
— Брат Федір прислав листа, тобі привіт у ньому передає, — сказав Михайло тихо. — Він пам'ятає твої слова.
— Які? — Що ти сказав, прощаючись: "Любіть селян!"
Він геть забув, а Федір, бач, пам'ятає. На добрий грунт упали його слова і проросли ділами добрими на користь бідним людям...
— Писатимеш — йому привіт передавай. Скажи, що я до смерті...
Навіщо всі ці слова! Усяке добре діло від вдячності, що повторяють часто, втрачає свою красу.
— Скажу, що ти запрошуєш до себе в гості на гору біля Канова...
— Розумний ти чоловік, Михайле!
— Візьмеш мене керуючим своїм хазяйством?
— Ти ним давно керуєш.
— А в Каневі?
— Надумав їхати на Україну?
— Якщо тобі в пригоді стану... — зніяковів.
— Та я без тебе, немов без рук!
— Спасибі на добрім слові...
— Створимо там справжню Січ, — гукнув Тарас щасливо, — і заживем! Всі рівні, всі — немов брати!..
Знов потемніло йому в очах і стало душно.
— Швидше... кватирку... — мовив. — Вітру!..
Михайло виконав його прохання. Скривившись мученицьки, немов йому самому було недобре, мовчки стояв над ним.
— Вже легше... — тихо сказав Тарас. Ще й усміхнувся,
— Часто таке з тобою робиться? — спитав Михайло журно.
— Сьогодні вдруге.
— Треба гукнуть Круневича або Барі.
— Що толку, — зітхнув Тарас. — Мікстури п'ю, а гіршає... Як сам не збореш хворості, то хтось тобі не допоможе!..
— Колись казав, що Козачковський тобі поміг.
— То ще було до муштри й нудьги в пустелі... Там що два роки міняли роти, а я... сім літ на Мангишлаці!.. Знають царі й жандарми діло. Журба, цинга та ревматизм — не гірші кулі й шибениці, дороблять те, що не змогли чи посоромилися зробить вони...
— Поїдеш на Україну, і все мине. Одружишся...
— А ти?
— І я...
— Візьмемо кирн чорнявих; дітей народять... Весело!..
Примовкли. Бачили своїх дружин, своїх дітей на горах біля Дніпра, самих себе — мов на картині, збоку...
— А як не пустять тебе Шувалов та Долгоруков? — спитав Михайло раптом.
— Чому?
— Забув, як ти вернувся із Наддніпрянщини і як з тобою порозмовляв всесильний шеф жандармів?
— То все у воду кануло.
— Хто знає... Лев Жемчужников мені казав...
— Облиш, Михайле!.. Добре так зажили, — всміхнувся, — а ти згадав жандармів... Цур їм!
— Піду скажу, щоб принесли тобі обід, — помовчавши, торк нувся його руки Михайло, — Ти добре їж, щоб силу мав... до кирпи.
Кивнув, пішов. Кватирку лишив одчиненою. Старі вони вже парубки, підтоптані...
Встав, зачинив, бо вітер бурхав снігом йому на стіл. І знову ліг... Дівчата-кирпи нехтують коханням їхнім... Думав з нево лі вирвать наймичку Варфоломієву — не захотіла, вийшла за молодого... Ткаченко у Полтаві знайшов було хорошу дівчину... Ликеру сам побачив і покохав...
Прогнав зусиллям волі ледь-ледь усміхнену її ману, від чувши, як стискається у грудях серце. Треба про щось веселе думати!.. Як він, скажімо, після арешту й слідства на Україні спочив душею в Гирявці, в святої неньки Лазаревських... Або як... Що веселого було у нього потім, уже в столиці? Чим він повинен гріти душу, що вже не може витримати не тільки горя — згадки про зло, наругу, муки, яких зазнав?..
Прийшов Іван Саєнко, приніс обід.
Увечері, як почало темніти, встав, запалив нову високу свічку й, передчуваючи безсонну ніч, знайшов літопис Само видця. Давно хотів перечитати, проникнути у суть діянь Богданових, в його падіння, злети... Хоч Костомаров усе де тально вивчив і написав чудову книгу у двох томах, хотілося почути ще раз голос того, хто все те бачив на власні очі. Бачив!..
Ліг, розгорнув на будь-якій сторінці... Коли вертався з Києва у Петербург і глянув на Переяслав...
Ні, книжку цю сьогодні йому читать не можна! Веселості в ній не знайдеш, а горя він не витримає. Діла давно минулі — його діла...
У Петропавловській пробило сьому вечора. Дістав годинник, звірив. І в старості в нас залишається щось від дитини... Тішимося хто знає чим... А може, у цьому наше благо, жива душа, не вбита, не розтоптана важким життям?..