Відчинивши навстіж вікно, вона сіла в крісло, що в ньому декілька годин тому Жорж стояв навколішки, і, закутавшись у ковдру, поклала босі ноги на м'який пуф. Тепер оте доки житиму видалося зовсім незначущим, і її дивувало, як вонаї могла вловити в цих двох словах хоч. би найменший натяк на погрозу. Подув вітру з дощем, що ввірвався крізь вікно, розвіяв по столу попіл від цигарок.
Терезу розбудила Анна, ні про що не питаючи її.
— Я не могла спати лежачи,— пояснила вона.
Служниця повернула в її бік обличчя, позбавлене будь-якого виразу. Та яке їй діло до цієї дівчини? Вже дев'ять годин. Жорж міг уже вийти з кімнати. Проте краще було б не зустрічатися з ним... Тоді вона постукає в двері і, не одержавши відповіді, прочинить тільки, щоб побачити неприбране ліжко. Або краще покладе йому на стіл листа, з якого Жорж дізнається, що вона звільняє його від взятого слова. Тереза пише листа і починає одягатися; почуває себе розбитою, але з глибин її єства піднімається хвиля, що поборе цю слабість, Вона ще матиме час. умерти, після того як побачить Жоржа живим. Вона називає водієві адресу готелю. Незабаром її передчуття розвіюються, однак Тереза намагається уявити собі найгірше, щоб бути впевненою в тому, що це найгірше не трапиться. Вона уявляє собі весь готель у тривозі. "Ви хочете бачити месьє' Філо? Хіба ви не знаєте, що цієї ночі?.. Сусіди почули глухий постріл... Вони не зрозуміли, що б це могло бути". Тереза виразно чує слова адміністраторки: "Так, батьків повідомлено... Хочете подивитися на нього? Він зовсім не змінився". Або ж їй скажуть: "Він вийшов о сьомій годині, як завжди, навіть сказав нам: "Доброго ранку". Нам і в голову не приходило, що його можуть привезти..." Тереза труснула головою, зітхнула. Тепер вона може бути спокійною: те, що вона тільки-но так чітко собі уявила, насправді не трапиться, бо в неї нема ані найменшого дару пророкувати, хоч завжди стільки несподіванок...
В готелі, здавалося, все спокійно. Вікно у кімнаті Жоржа зачинено, віконниці відкриті. У коридорі ні душі, так само й на сходах. Вона швидко піднімається вгору, дорого їй доведеться заплатити за цей поспіх. За дверима хтось наспівує. Він наспівує... Ні, це в сусідній кімнаті. Однак їй здається, ніби вона чує, як він дихає. Тереза стукає в двері, прислухову-ється, потім стукає знову. В кімнаті пусто; ліжко прибране, стоїть спертий дух приміщення, яке цілу добу йе провітрювалося,— звичайний кімнатний запах третьорядних готелів. Тереза зачинила двері. Навіщо впадати у відчай? Він вийшов раненько, вже встигли прибрати його кімнату, досить буде опуститися вниз і довідатись на прохідній. • Навіть коли вона дізнається, що він не повернувся вчора увечері, то і в цій його витівці нема нічого дивного:
Сівши на ліжку й схиливши голову, вона почала розглядати поганенький малюнок на лінолеумі: тут він жив і страждав... тут, на цю підстилку, він кожного ранку ставив свої босі ноги. На нічному столику курс лекцій з права, видрукуваний на гектографі. Над ліжком, вирізаний з кінематографічного журналу, портрет кругловидої дівчини. На іншому знімку та ж дівчина в купальному костюмі. Яке місце займають кіноактриси в житті отаких хлопців... Ті, якими вони володіють лише в уяві... Тереза випросталася: вона побачила ребром поставлену під стіною грамофонну пластинку, що виглядала як чорна мішень. На етажерці дешевенькі книги. (З яким презирством він скрикнув учора ввечері: "Книги!"). І раптом вона розгледіла на столі — на найвиднішому місці — білий прямокутник паперу. Тереза схопила його тремтячими руками, піднесла до очей,— почерк дуже чіткий, старанний і все ж вона ледве його розібрала: "Я даремно чекав тебе вранці в кафе "Два Maro". В готелі мені сказали, що ти не приходив з учорашнього дня, бач,, який ти... Як тільки повернешся, забіжи в "Капулад", я чекатиму тебе там до другої години". Вона зрозуміла,— це писав Монду... Нема потреби спускатися на прохідну й наводити довідки. Жорж провів ніч поза межами готелю. Але Монду це ніскільки, здається, не здивувало. Вона глибоко зітхнула. Так, Монду вважає це зовсім природним. Жорж може надійти з хвилини на хвилину... Вона зачекає його... "Так, ніби нема нічого легшого!.." — зітхнула Тереза.
Автобуси і таксі поспішали на вокзал до вранішніх поїздів. Тереза підійшла до вікна. Дощ перестав. Стоячи по пояс у канаві, біля оголеної чорної каналізаційної труби вовтузились робітники. Механізм повсякденного життя міста вступав у дію, а регулював його плин сержант поліції. Зупинити його не можна ніяким чином, хіба що тільки вбити самого себе. Але можна також наштовхнути іншого на самогубство... "Якщо Жорж покінчив з собою, мене слід арештувати, кинути у в'язницю... Але що це зі мною? Я божеволію!..". Зачинивши вікно, вона знову сіла на ліжку, уважно прислухаючись до відгомону кроків, вигуків і дзвінків. Ох, якби це був він! Внизу грюкнули двері. На цей раз вона не помилилася; хтось швидко піднімається сходами, зупиняється під дверима кімнати. Вона чує, як він важко відсапує, переводить дух. Ні, це не він, вона спершу не впізнала Монду.
А той теж почув, що в кімнаті хтось є, і подумав, що Жорж нарешті повернувся. Не становлячи один для одного жодного інтересу, вони обмінялися ворожими поглядами.
— Коли ви бачилися з ним востаннє? — сухо запитав Монду.
Вона відповіла, що він пішов від неї ввечері, десь біля дванадцятої. Здивований Монду неголосно вигукув і сховав очі. Тереза бачила його, коли він сидів на терасі кафе. А тепер, коли стояв, виявилось, що він височенний на зріст, у
нього правильні, тонкі риси обличчя, чистий, відкритий погляд, але шия глибоко втягнута в плечі, а тіло худе й кістляве.
— Про що ви говорили? Як ви розійшлися?
Ще один суддя об'явився! Скільки вже їх прискіпувалося до неї! А що, як за нею й зараз стежать? Вона сумирно відповіла, що вела з ним розмову про свою доньку і що вони розсталися якнайкраще.
їй не хотілося брехати. Але хіба вона винна, що правди не можна передати? Не можна передати кількома словами історію двох людей, які так своєрідно зіткнулися віч-на-віч. А й справді, що ж, власне кажучи, між ними відбулося? Тереза відчула, що сама вона неспроможна це визначити., Якби навіть її допитував слідчий, вона не сказала б ні слова. Але чому це Монду так хвилюється? Не можна не бачити, що він собі місця не знаходить. Те, чого вона так боялася, раптом стало набувати жахливої реальності. Вона пробелькотіла: