"Не на годину і не на один день, а кожного вечора, на протязі всього життя мати можливість схиляти голову комусь на плече,— думала Тереза,— не під час коротких тимчасових зустрічей, а кожної ночі аж до самої смерті засинати в обіймах вірної дружини,— хіба це не дано більшості тих, що живуть на землі. Марія зазнає цього щастя, і Жорж також зазнає його. Я дам їм те, чого сама не матиму. Я зможу їм дати те, чим сама ніколи не володіла. Чи не все одно, де це буде,— в Парижі чи в Аржелузі? Я скажу про це Жоржу... скажу йому..."
— Але він не любить Марії,— мовила вона упівголоса,— Він лише зважується...
"Чому він зважується на це? Тепер уже не з любові чи хоч співчуття до мене... Щоб дотримати слова? Можливо. Таких мужчин, які думають, що слова треба дотримувати, багато".
Сидячи з широко розкритими очима, Тереза аж стрепенулася від жаху, викликаного думкою, що вона ще раз зробила все необхідне для того, щоб Марія і Жорж-були якомога нещаснішими. Коли мова йшла про те, що її дії загрожують комусь загибеллю, передчуття ніколи не підводило її! Вона пробувала захищати себе: "Але ж ні! За Марію я можу бути спокійною. Вона одержить те, без чого її життя не мало б жодного сенсу,— присутність Жоржа... Якщо навіть вій знущатиметься з неї,— всі покинуті жінки з величезною насолодою згадують те, що вони витерпіли. Єдине зло для них — відсутність любимого; єдине непоправне зло — безповоротна його відсутність".
Але Жорж? Жорж, якого вона штовхнула на шлях, що викликає в нього огиду...
Очі Терези призвичаїлися до нічної темряви. Вона розрізняла контури шафи, темну пляму крісла, розкидану одежу, на якій миготіли тьмяні відблиски світла, що просочувалося крізь штори, і це скидалося на сяйво новонароджуваного дня. Шуму автомобілів не було ще чути.
— Жорж, Жорж! — повторювала вона з глибокою тугою в серці.
Гаразд! Хай буде так: Марія потрібна Жоржеві. Тереза була в цьому переконана, бо вона знала його; чи знала б краще, якби виносила його в своєму лоні, привела на світ і вигодувала своїми грудьми? Такі хлопці хворобливо потребують чиєїсь уваги, хоч самі ні на хвилину не можуть зосередити своєї на комусь іншому, крім себе... Досить тільки подивитись, як Жорж без кінця хапається то за ніс, то за губи, то за щоки... Він належить до тих, погляд яких завжди заглиблений у своє власне "я",, хвилина за хвилиною вони стежать за собою, дослухаються, як наближаються старість і смерть... ' .
Ні, у нього нема іншого виходу, окрім любові Марії, можливо, це зло, але найменше зло. Правду кажучи, він не дуже, відбивався. Швидко погодився на її прохання. Надто швидко, думала Тереза,— яким солодким був би для неї його опір! Але ні, без усяких видимих зусиль він пообіцяв залишитися вірним Марії. Пообіцяв з неймовірною покірністю. Вже на порозі, йдучи геть, підтвердив свою обіцянку. Як саме він висловився? Тереза намагалася відновити в пам'яті сказане ним, і спочатку це їй не вдавалося. Але вона впевнена була в тому, що сказані ним слова відновляться в її пам'яті, бо вони її вразили тоді. Він сказав... Ах! Так! Він сказав: "Доки житиму..."
В цих словах нема нічого особливого. Але чому вони вразили її так? їй здалося, що вона знову чув його голос: "Доки житиму..." Очевидно, він довго не житиме... Досить безглуздо було відходити після подібних слів. Він сказав ці слова не інакше, як з метою надати більшої ваги своїй обіцянці. Вони означали, що тільки смерть може звільнити його від взятого на себе зобов'язання.
— Ні,— простогнала Тереза,— ні, і ще раз ні!
Вся її воля повстала проти думки, яка охопила її, яку вона хотіла прогнати, проти безглуздого страху, який поймав усе її тіло, проти тієї ще неясної тривоги, яка дедалі збільшувалася і повинна була охопити .її всю, повністю запанувати над нею. Ні, в цій незначній фразі, здається, не було нічого загрозливого; ці два слова не мали ніякого іншого значення; у них нема нічого, крім їх прямого змісту — доки житиму... Ну й гаразд! Поки він житиме, Марія не буде покинута. Доки він житиме, Тереза може бути спокійна за долю Марії... Чи ж треба було цілу ніч розжовувати оте доки житиму, вивертати його на всі боки аж до запаморочення в голові?
Тереза намагалася заспокоїти себе: "В гіршому випадку, якщо він хотів приховати в цих словах певну загрозу, досить буде, коли я йому напишу вранці, щоб він не вважав себе зв'язаним обіцянкою... Або краще я сама піду до нього й порозмовляю з ним".
Вона підвелася і, цокотячи зубами від страху й холоду, підійшла до вікна, відчинила його, підняла жалюзі. Падав дощ. Сіре сяйво світанку насувалося на дахи будинків. Порожньою вулицею лунали, чиїсь кроки, як учора ввечері Жор-жеві... Чому вона зразу ж не побігла за ним? Надто рано, щоб уставати, йти до готелю. її прийняли б за божевільну. Раніше восьмої туди нічого потикатись. Доведеться ще дві години чекати. Накинувши на плечі халат, вона ввійшла у вітальню, яка при світлі люстри несподівано постала перед нею в такому вигляді, в якому покинув її Жорж. Тереза глянула на крісло, в якому він стояв на колінах, і, заплющивши очі, здавалося, вловила в застояному димові запах дешевого брилі антину. Ні, вона не відчинить вікна, не розчахне віконниць, буде вдихати ці запахи, поки вони не пропадуть. Вона бояла* ся порушити безпорядрк у кімнаті, який свідчив про те,— що Жорж був живий. В кімнаті ще тлів огонь, біля якого він "грів ноги. Він був живий. Все могло скластися для Терези так, як у будь-якої іншої жінки. Піднявшись обережно, щоб не розбудити його) вона могла б опинитися саме в цей час на цьому місції слухати крізь прочинені двері, як він дихає. Але вона хотіла втратити і втратила безповоротно. Коли вона незабаром побачить його в готелі, то неспроможна буде відтворити міраж; більше ніколи вона не буде в його очах жінкою, про яку він на протязі кількох днів думав, що не зможе без —неї жити. Тепер він знав її, знав справжню, Терезу..., І вона заздалегідь уявила, яким поглядом він зустріне її, коли вона ввійде в кімнату готелю... Ах! Якби тільки це був погляд живої людини! Важливе лпше одне — аби він був живий. Що це вона таке подумала?! Яке безумство! Ні, Тереза більше не піддасться йому.