Бачачи її повні сліз очі, чуючи її глухий толос, він пробелькотів:
— Так... я розумію вас... я обіцяю...
Дочка ТерезиІ Саме від неї він хотів би тікати... І все ж говорив:
— Не турбуйтеся про Марію...
Хіба міг він встояти перед таким благанням?
— Це вас ні до чого не зобов'язує... Але я принаймні буду переконана, що, коли у вас вистачить терпіння... Для вас головне (я-то знаю вас, бідна моя дитино!) не любити, а щоб вас любили, треба, щоб якась жінка взяла вас під свою опіку, піклувалася про вас, в той час як ви самі, і то досить часто, сходите з ума за іншими... Бачите, йдеться навіть не про те, щоб ви були їй вірним... Невже ви думаєте, що Марія не готова заздалегідь прийняти всі^ ті удари, які ви їй завдаєте? їй потрібно тільки, щоб ви існували в її житті, щоб ви залишалися в ньому назавжди.
Вона говорила, мало не торкаючись його обличчям. А коли взяла його за руки, він, стоячи з похиленою головою, схвально кивнув. Здавалося, що він уже хоче піти геть, ї тепер Терезі доводилось затримувати його, аби подякувати йому й одержати від нього нові запевнення. Ось вона мовила (і в словах її одночасно прозвучали наказ і благання):
— Ви забудете цю дурну шкільну історію.
— Ви тай думаєте? — спитав він і за своїм звичаєм посміхнувся спідлоба. Відтак поклав руку на клямку дверей. Але вона ще раз окликнула його:
— Виберіть книгу в моїй бібліотеці, яка вам подобається, залиште її собі на пам'ять.
— Книги!
Знизавши плечима, він ще раз посміхнувся. В цю хвилину Тереза була настільки знеможеною, що не відчувала більше нічого. Біль, який пронизав лівий бік її грудей, убивав у ній будь-які докори сумління: дорого їй доведеться заплатити за цей вечір, так само як і за багато інших! "І до чого ж дурна я, жалюгідна!" Добре, що подібні історії відбуваються без свідків. Та врешті-решт вона виконала своє завдання... Чи принаймнї в цьому вона переконана? І вона Ще раз схопила хлопця за руки й подивилася йому в вічі.
— Ви залишитеся в житті Марії? Залишитеся? Ви мені обіцяли! — палко наполягала вона.
Він відчинив двері і вже на сходах обернувся, щоб від* повісти:
— Доки житиму...
Нарешті заспокоївшись, Тереза зачинила двері, пішла у вітальню і деякий час стояла там, роздумуючи. Потім відчинила вікно і, розчахнувши віконниці, перехилилася з нього у вогку темінь ночі. Але балкони нижчих поверхів закривали від неї тротуар. Вона не побачила Жоржа Філо, почула тільки, як, віддаляючись, затихали чиїсь кроки: можливо, то був він...
VIII
Про те, щоб лягти, не доводилось і думати. Спершись об подушки, Тереза продовжувала сидіти в темряві з широко відкритими очима, намагаючись справитися з задишкою. Була найтихіша пора ночі. "Найменше зітхання туги чи радості не могло залишитися непоміченим,— думала вона,— і його ціл-' ком вистачило б для того, щоб порушити мовчанку світу". Тереза вперто намагалася віддихатись, подібно до балерини, яка прихилилась до декорації під час антракту.
Важко уявити собі, що ця нічна тиша ховає в собі тисячі гарячих обіймів і передсмертних агоній. Тереза думала, що здобула спокій, хоч вона всього-на-всього вийшла з гри. Але гра продовжувалася незалежно від її волі. Той, затихаючі кроки якого долітали до неї з опустілої вулиці, напевно, також уже дійшов додому й допався до своєї постелі. А може, пішов ще кудись? Вона не ставила перед собою цього питання, дарма що не переставала думати про хлопця.
Як він був сьогодні одягнений? Він не вміє одягатись. Вона намагалася пригадати колір його краватки, яка не трималася під низьким коміром. Вона пригадала собі його погляд, що ним він окинув її, коли, підтримуючи його голову, вона схилила шию, як мати, що любується своїм немовлям. Він, не відповідаючи на посмішку, пильно дивився на неї очима нічного птаха. Що нагадала ївГ його борода, яка вже почала відростати і надавала брудного вигляду його підборіддю?.. Ага! Знімок у старому номері "Ілюстрасьон", який зображував труп молодого іспанського анархіста, вбитого карабінерами... Вона подумала про те, що Жорж міг бут* зараз з нею, і в цьому не було б нічого злочинного. Притулившись до неї, він спав би дитячим сном. Матері часто беруть до себе в ліжко своїх дітей, яких мучать погані сни. А вона, захищена своєю хворобою і цим передчуттям смерті, що причаїлося в грудях, спокійно, без свідків, насолоджувалася б присутністю людської істоти. Востаннє посидіти над сонною дитиною, пережити останню радість — дивну радість, якої цілком вистачило б для неї... Ех! Навіщо вона з таким поспіхом вигнала його в темінь ночі? Така можливість, мабуть, більше ніколи не повториться... ніколи!
Фізичний біль потроху вщухав, дихати стало легше, і мрії Терези мало-помалу переносились у інший світ — світ, населений людьми й речами минулого; але Жорж Філо серед них не посідав ніякого місця. Вона обідала з чоловіком у помешканні на острові Сен-Луї, де прожила кілька років і де він не бував ні разу. Марія, вже доросла дівчина, сиділа поміж ними. Непомітно для Бернара і Марії Тереза хотіла вийти з-за столу. Та Анна, наливаючи їй вина, подала знак, щоб вона не ворушилася. А проте їй конче треба було щось зробити, що саме, вона не знала,— але все ж треба було вийти.
Раптом Тереза прокинулася; вона думала, що вже ранок та, увімкнувши світло, побачила, що проспала не більше години, і знову повернула вимикач. В кімнаті запанувала темрява. Тепер безсоння: не лякало її: чудова нагода думати про Жоржа. Принаймні тут, в потаємному царстві її мрій, серед химерних і копітких виплодів її уяви, вона нікому не спричиняла зла, нікого не душила. "Але він більше не належить мені,— думала вона,— він належить Марії..."
Тоді Тереза стала намагатися не розділяти їх у думках: уявляла їх собі разом. І вона не могла позбутися почуття якогось неясного сорому.
З якоюсь гіркою радістю, з якимось непоборним потягом шукати приємність у тому, щоб роз'ятрювати свою рану, вона зосереджувала увагу на цьому змішаному, дволикому образі; ні, ніч пройде непомітно, в ррздумах над простим, спокійно-милим життям подружжя, у якого вже є діти, яке ділить між собою і горе й радощі, доживає вкупі до самої смерті, і той, хто помирає першим, торує шлях другому. Тереза завжди вміла з надзвичайною ясністю уявляти собі життя, яке для неї назавжди залишилося недоступним; вона думала, що все величне й піднесене в звичайному житті ховається від тих, які поринули в це життя,— хліб насущний приїдається: лише ті, що їх, подібно до неї, зла доля назавжди позбавила цього хліба, мусять весь вік відчувати пекучий голод. ф